Глава 4

Дарина

Я не слідкувала за сусідом, але помітила його, коли поверталася додому з супермаркету. Він розмовляв з дівчинкою, яка уважно його слухала та дуже мило всміхалася.

— До тебе приїжджала сестра? — питаю я.

Висіти вниз головою — дитяча забава, але мені вона до вподоби. Кров приливає до лиця, стає жарко й весело, сміх рветься на волю ніби з глибин єства, а звичні речі перевертаються догори дригом і набувають нового вигляду. З такого ракурсу помітно, яка насправді маленька лавочка стоїть біля сусіднього під'їзду, а гойдалка ніби падає в небо, а не злітає в нього.

— Так. Ти знову заглядала в мої вікна?

— А ти в мої хіба ні? Звідки тоді про танці знаєш? — повертаю голову і дивлюся на Микиту. Він здається справжнім велетням з міцними руками і пишною шевелюрою на голові.

— Я випадково помітив смайлики, — хмуро зізнається сусід. — Ти довго так висітимеш?

— Не знаю.

У голові щось паморочиться з незвички. Я стрибаю на землю, проводжу руками по волоссю, щоб не сильно розпатлалося, і задоволено поглядаю на Микиту. Він же вдає, ніби мене тут немає: дивиться вперед, чи то на кущ, чи то на смітник, і зовсім не всміхається.

— Ви з сестрою дуже схожі. Ви там кіно дивилися чи що?

— Так, — з легким здивуванням відповідає сусід. — Як ти дізналася?

— Вона закрила шторами твої вікна. В мене було два варіанти: або ви включили кіно, або ваша сімʼя належить до найдавнішого роду вампірів, що бояться сонячного світла та їдять часник на обід.

— Часник? Хіба вампіри його люблять?

— Ні. Але ти схожий на людину, яка буде із задоволенням жувати часник і цибулю.

— От уж дякую, — хмикає Микита, і кутики його губ піднімаються вгору. — Насправді Леся дуже хотіла подивитися зі мною нову частину «Форсажа».

— О, мені вже подобається твоя сестра. Я теж люблю тупе кіно.

— Для цього тобі й потрібна англійська мова?

Я знову забираюся на турнік, але висіти вниз головою більше не хочу. У дитинстві я часто дуркувала, та в двадцять років відчуття не надто приємні. У вухах гуде, перед очима мушки мелькають — ну таке, коротше, два бала з десяти.

— Так. Я не хочу залежати від українського контенту. Англійська — це квиток у світ, де немає обмежень.

— Ти забуваєш про наявність іспанської мови, а ще німецької, французької…

— Ти знову включив зануду, — закочую я очі. Спускаюся на землю й киваю на лавочку, що знаходиться під розлогим деревом. Не хочу, щоб сонце світило мені в очі.

Я сідаю, а Микита стоїть наді мною, мов якийсь наглядач.

— Я сходжу за матеріалами. Ти маєш пройти тест, щоб я зрозумів твій рівень англійської.

— Типу я цього ніколи не робила, — хмикаю. — Середній у мене рівень.

— Впевнена?

Я розводжу руками, і Микита все ж таки йде до себе. Поки його немає, я розглядаю майданчик, де бавляться дітлахи, і турнік, до якого підходить симпатичний чоловік у сірій майці й коротких шортах. Здається, я його вже бачила, але уваги не звернула. І дарма! Мужчина вмикає музику на телефоні та починає займатися: він підтягується на перекладині, м'язи на його плечах напружуються, вени обплітають руки й кисті.

Ох! Кров ударяє в голову.

Обожнюю красивих спортивних чоловіків! Це така естетична насолода — словами не передати.

— Тест короткий, за пів години пройдеш, — каже сусід, несподівано матеріалізуючись біля мене.

— Добре.

Той чоловік у шортах знову підтягується, а музика на його телефоні змінюється, тепер то не попса, а зарубіжний рок. Ця пісня навіть є в моєму плейлисті.

— Задивилася? — питає сусід.

Я відриваю очі від незнайомця. Микита поглядає на мене з явним невдоволенням.

— Сорян. Неможливо втриматися, коли красивий чоловік красиво підтягується на перекладині.

— Угу. Тест, — нагадує він.

Зітхнувши, я беру кілька роздрукованих аркушів. Чому б не скинути мені пдф-версію? Навіщо все ускладнювати?

Але Микита не брехав: я швидко роблю завдання. Відчуваю, як працюють мізки, як спливають в голові правила, вивчені ще в школі. Впоравшись із тестом, я знову витріщаюся на спортивного чоловіка у шортах, а сусід перевіряє мої знання.

— Навіть вище середнього, — з деяким здивуванням каже він. — Але це тільки граматика.

— Угу. Те, що я і так знаю.

— Я мав у цьому впевнитися, щоб перейти до наступного етапу.

Нарешті чоловік у шортах виключає музику, витирає піт з чола, і, кинувши на мене короткий погляд, іде.

— Може, піднімемося до тебе? — пропоную Микиті. — На вулиці трохи спекотно.

Він погоджується. І знову ми сидимо на його кухні, тільки цього разу я проходжу тест з аудіювання, а сусід заварює чорний чай.

— Твоя вітальня — це велика таємниця? — насмішкувато цікавлюся я, навмисно відриваючись від завдань. Просто вони складні, і я відчуваю себе тупою. А я цього терпіти не можу.