Глава 3

Дарина

— А це що таке? — прокидаюся я від маминого запитання.

— Де?

Спросоння важко зрозуміти, чому мама витріщається на вікно, ніби там є щось цікаве. Вона проходить повз моє ліжко, торкається скла.

— Костя помітив напис на твоєму вікні, от я і вирішила перевірити, — збентежено говорить мама.

І тут я згадую! У пориві емоційного піднесення я залишила повідомлення для свого сусіда. Гадки не маю, чи бачив він його, бо то такий нудний тип, що, можливо, він ніколи і не дивиться на мої вікна. Та я захотіла втнути щось таке дурне і наївне, як у підліткових комедіях.

— І хто він? — питає мама, сідаючи на краєчок ліжка.

— Ох, дідько-о-о, — тягну я і пірнаю під тонку літню ковдру, яка навряд чи врятує мене від маминого допиту.

Але всередині темно, тихо і майже не спекотно. Я закриваю обличчя руками та здавлено сміюся. Ох, уявляю, як здивується Микита, якщо побачить моє повідомлення. Спочатку він, мабуть, скривиться, бо це типова реакція книголюбів-зануд. А потім він буде вдивлятися в букви і думати, чи йому це ввижається, чи ж я насправді намалювала текст на вікні. Ну і фінальна реакція — широка й бажано тривала усмішка.

— Який такий сусід, Даринко? — мама тягне ковдру, і я знову можу вдихнути свіже повітря.

Здуваю волосся, що впало мені на лоба, та сідаю, щоб відповісти на численні мамині запитання.

— Він живе в будинку навпроти, на тому ж самому поверсі, що й ми. Я випадково його помітила десь півтора тижні тому. Ну, іноді підглядала, що він робить у своїй квартирі, і на цьому все. А вчора ми типу познайомилися.

— Он як! — з ентузіазмом викрикує мама. — І як його звуть? Чим він займається? Скільки йому років? Він живе один чи з батьками? Так, стоп, про батьків ти не згадувала. Він що, старий? Даринко, ти чому мовчиш?

— Мамо, зупинися, не так швидко, — сміюся я. — Ні, він не старий. Мабуть, роки на два мене старше. Може, на три, я не знаю. Квартиру йому подарували батьки. Здається…

— І як саме ви розговорилися?

— Випадково.

Не впевнена, що треба розповідати мамі про Оксану, не дуже розумного спортсмена і бійку, яку я зупинила склянкою холодної води. Натомість я вигадую напів романтичну історію про те, що Микита помахав мені рукою, коли стояв на балконі і побачив мій зацікавлений погляд.

— Тоді я, як і належить пристойній дівчинці, пішла з ним знайомитися, — завершую свою брехливу розповідь.

— Як цікаво, — мама притискає долоні до розпашілого обличчя. — Уф, сподіваюся, він адекватний хлопець. Бо якщо ні — я знаю, де він живе!

— Ми говорили всього один раз. Для висновків ще надто рано. До того ж ця історія не про романтику. Я хочу знайти собі хорошого друга.

— А як же Яна та Софійка?

— Вони розʼїхалися по іншим містам, зрадниці, — бурчу я.

— До своїх батьків, — додає мама. — Всього лише на літо.

— Угу, а мені без них нудно. Он бачиш, я навіть з сусідом познайомилася.

— Авжеж, авжеж. Всі біди від нудьги, — каже мама, марно ховаючи усмішку, що розповзається її обличчям. Вона в мене дуже романтична та наївна жінка, бо вірить у вічну любов і дружбу, щирі почуття, важливість прощення та другого шансу. Вона навіть у споріднені душі вірить, а це взагалі маячня для пʼятирічок!

— Ой, все. Я пішла вмиватися і снідати. А напис пізніше витру.

— Та хай залишається. Кімната ж твоя, — знизує плечима мама.

Я вилізаю з ліжка, приймаю душ, потім довго розчісую волосся, дивлячись з вікна на балкон Микити. Згадую, як ми там сиділи, поки велетень ламав двері.

Коли за вікнами сусіда з'являється якийсь рух, я ховаюся за фіранкою. Не хочу, щоб він вважав мене на всю голову двинутою шпигункою чи сталкеркою.

— Які чудові квіти, — помічаю я шикарний букет на кухні. — І пахне офігезно.

Мамині щоки заливає рум'янець, вона всміхається зовсім як молода закохана дівчина. А я вкотре дивуюся такій реакції. Вони з Костянтином перебувають у шлюбі майже двадцять років, а в їхньому житті досі є місце для романтики.

— Коли я ходив у квітковий магазин, то помітив дещо цікавеньке, — заходить на кухню Костянтин.

Він не мій рідний батько, але я завжди вважала його своїм татом. Слово «вітчим» занадто грубе й неправильне, воно не описує того, що для мене зробив Костянтин. Рідний батько відмовився від мене, коли мама повідомила йому про вагітність. Я знаю його ім'я, знаю, де він живе і ким працює, але я не хочу з ним звʼязуватися. Бо саме Костянтин допомагав моїй мамі перед пологами і після них, саме він витяг її з безодні відчаю та повернув до повноцінного життя.

Справа в тому, що Костянтин був хорошим маминим другом. А після мого народження вони проводили разом так багато часу, що між ними виникло дещо більше за дружбу. Коли мама розповідає про їхні стосунки, то завжди ніжно і лагідно всміхається, а колір її очей набуває іншого, більш глибокого відтінку.

Не дивно, що вона стала такою романтичною.