Глава 2

Дарина

Наступні події розгортаються так швидко, ніби їх порізали на монтажі. Ось велетень потрапляє в квартиру та голосно матюкається, а вже наступної миті сусід задирає підборіддя і каже:

— Ну, я пішов.

— Куди? — хапаю його за руку. — Здурів?

— Нічого, я цю кашу заварив, я її і зʼїм.

— Щось не знаю я такої приказки. Сиди тут, поліція майже приїхала.

— Та невже? — іронічно вигинає брову сусід. У цей момент він здається героєм бойовика, який має перемогти пафосного злодія. Але в кіно чоловіки зазвичай сильні, мʼязисті, високі, а мій сусід… Ну, він точно високий. Щодо іншого я не впевнена.

— Дурень, — скрушно хитаю я головою.

— Микита.

— О, то перед смертю ти вирішив назвати своє ім'я? Як поетично, — притискаю руки до грудей. — Вибач, сліз не буде. Ти назвав мене ненормальною сусідкою!

— Ок. Тепер я точно пішов.

І сусід… Микита залишає мене саму на цьому клятому балконі! Через промені сонця я нічого не бачу, можу тільки слухати. Велетень використовує в своїй промові майже одні нецензурні вирази, і до мого лиця приливає кров. Ні, я, звісно, різне чула, але це вже занадто.

А потім… звуки бійки. Їх ні з чим не переплутати.

Вдруге за цей день я забуваю про здоровий глузд, щоби допомогти сумнівному й трошки нудному сусіду. Заходжу в кімнату, боковим зором помічаю пляшку мінеральної води і стакан. Поки хлопаки щось там борюкаються на підлозі, як два неандертальці, я тремтячими руками наповнюю стакан і загрозливо мовлю:

— А ну припиніть! Негайно!

Та куди там! Нуль реакції.

Тоді я виливаю прохолодну воду прямо на спортсмена. Він фиркає, відпускає Микиту й витріщається на мене величезними очима, в яких застиг шок і нерозуміння.

— Якого чорта? — питає він.

А сусід голосно сміється. У нього невелика подряпина на щоці й розірвана футболка, але серйозних травм я не бачу.

— Годі дурня валяти. Зрадила тебе Оксана, а зло ти чомусь виміщаєш на людині, яка про тебе нічого не знала. Микита був не в курсі, що твоя жінка зайнята, ясно? Включи нарешті мізки! — гримаю я на тупого велетня.

Той лише очима кліпає.

І ось воно — довгоочікуване диво! З відчиненого балкона доносяться звуки поліцейської сирени.

— За тобою приїхали, — усміхається Микита. Він торкається подряпини і морщиться.

Велетень витирає мокре обличчя і, від серця лайнувшись, прямує на вихід.

— Почекаєш мене тут? — питає сусід. Тобто Микита.

— Угу.

Вдруге я залишаюся одна в чужому приміщенні. Хоча балкон навряд чи можна вважати приміщенням. Звільнившись від заціпеніння, я пʼю мінеральну воду прямо з пляшки і чимчикую на балкон. Треба подивитися, чим закінчиться ця сімейна драма.

Оксана підбігає до велетня і щось істерично йому пояснює, поки два поліцейських розмовляють з Микитою. А хіба вони не мають піднятися сюди і перевірити стан квартири? Тут взагалі-то двері вибили!

Але судячи з того, як мій сусід хитає головою, поки поліцейські вказують на підʼїзд, він хоче уникнути довгих перевірок. Та й тупий спортсмен наче заспокоївся, тільки не дозволяє Оксані себе обійняти. Він прибирає її руки зі своєї талії, відходить подалі, і дівчина знову починає рюмсати. Тю, навіщо ти приперлася в квартиру молодого хлопця, якщо любиш свого велетня?

Врешті-решт я втрачаю цікавість до цих людей і повертаюся в квартиру. Розглядаю двері: вони ледь-ледь тримаються на петлях. Сьогодні вихідний, навряд чи майстер приїде до Микити і все відремонтує. Ну то вже не мої проблеми.

Роздивляюся шафки на кухні, поки не знаходжу щось типу домашньої аптечки. Дістаю ватяні диски і перекис водню. Микиті це знадобиться.

Вмикаю кавовий апарат, дивлюся, як напій заповнює філіжанки.

— Ти зовсім знахабніла?

Я здригаюся від несподіванки. Через зламані двері і шум кавомашини я не почула, як Микита зайшов у квартиру.

— Я тобі американо зробила. Тримай, — простягаю філіжанку з ароматним напоєм, але мій сусід не поспішає її брати. — Точно! Спочатку тобі треба обробити подряпину. Онде перекис водню.

Я киваю на стіл, а сама пробую каву. Непогано, але в кавʼярнях смачніше.

— А ти капучино не любиш, так? Не помітила в твоєму холодильнику молока. Чи ти забув його купити?

— Ти нічого не чула про особистий простір і речі, які не можна чіпати? — зітхає сусід.

— Я не заходила в твою спальню і не дивилася, які труселя ти купуєш, тож не бійся — це залишиться твоєю таємницею. Я була тільки тут, на кухні. Ти будеш обробляти рану чи ні? — кидаю погляд на його обличчя.

— Якщо ти так про мене піклуєшся, то, може, сама її обробиш? — нахабніє сусід.

— У моїй руці — гаряча кава. Не боїшся, що я випадково розіллю її на тебе? — шиплю я. Ні, ну правда, що за дурня? Я його двічі врятувала, а він якусь фігню несе.