21.1 Зізнання

Від почутого зраділий Алекс підбадьорився, його пульс помітно почастішав, на що відразу зреагували прилади. Злякавшись, що Зоя скасує зустріч, він постарався заспокоїтись, згадавши свої навички медитації.

«Отже, Майя встигла її знайти та передати повідомлення! Не підвела!» – думав він, заплющивши очі. У своїх роздумах він навіть не помітив, як двері до палати відчинилися і до нього зайшов відвідувач.

– Привіт.

Обережно розплющивши одне око, він побачив у дверному отворі її. Це справді була Христина. Вона виглядала недуже, була блідіша, ніж завжди, і навіть, здається, ще більше схудла. Її довге пряме волосся було зібране в недбалий хвіст.

– Привіт, – посміхаючись, прошепотів він, не відводячи від неї погляду.

Христина підійшла до крісла біля ліжка і чомусь не дивилася йому у вічі.

– Як самопочуття? – сухо спитала вона, уткнувшись у монітор якогось приладу.

– Так, ніби впав з двохсотметрової висоти Кайєтура, – пожартував він, як і раніше, не зводячи з неї очей. Йому захотілося торкнутися її, зустрітися з нею поглядом, але вона уникала зорового контакту. Перемагаючи біль у зламаному ребрі, він підвівся і з тремтінням напруги в руці дістав її долоні, схопивши за кінчики пальців, після чого полегшено впав на подушку. Вона сіпнулася від несподіванки та, нарешті, подарувала йому погляд своїх сірих сумних очей.

– Я такий радий, що ти тут, – розчулено дивився він на неї й шепотів, стискаючи сильніше її мляву долоню і холодні мляві пальці, що не реагували на його дотик.

– Мені казали, що в тебе можуть бути провали в пам'яті... Як шкода, що я їх не маю, – сумно сказав вона, і висмикнула руку з його долоні.

– Я все пам'ятаю, Христино! Я був дурнем! Я такий щасливий, що ти мені пробачила! Що ти дала мені шанс, і ти тут… Я думав, що вже ніколи не побачу тебе.

– Алексе… З чого ти взяв, що я пробачила тебе?

– Але ж ти тут, значить Майя знайшла тебе...

– Ти мариш чи що? Яка Майя?

– Ну, Майя! Ми з нею летіли у тому літаку. Вона знайшла тебе і передала моє послання?

– Жодна Майя мені нічого не передавала, – незрозуміло дивилася на нього Христина, зморщивши чоло.

– Тоді... Як ти знайшла мене?

Христина сіла в крісло і, нервово смикаючи в руках край свого пухнастого светра, почала розповідати.

– Я прочитала новину в інтернеті. Це було коротке повідомлення, що в Гаяні розбився літак із дев'ятьма туристами. Я навіть не знаю, що мене смикнуло зазирнути у стрічку новин. Просто впало у вічі. Я зазвичай не читаю такі повідомлення, вони засмучують мене, але щось змусило його відкрити. Там було написано, що на борту був головний інженер авіакомпанії Blue Sky Олександр Зорін. Я побігла до Антуана, він почав дзвонити тобі, але твій телефон був вимкнений. Він допоміг мені зв'язатися із посольством. Там сказали, що ти у тяжкому стані й, швидше за все, не виживеш, потрібна термінова операція, а зробити її можуть лише у Штатах. Антуан зв'язався з твоїм начальником, але він тільки поспівчував. Тоді я поїхала до нього і чергувала під дверима, благала, щоб він відправив за тобою літак. Загалом він погодився якимось дивом. Я все кинула і полетіла за тобою.

– Ти все це зробила, щоб мене врятувати, навіть всупереч тому, як я вчинив із тобою?

– Хіба ж я могла інакше?

– Ти не зненавиділа мене? Ти не хотіла мені смерті?

– Ні. Як можна бажати смерті тому, кого... Загалом я не тримаю на тебе зла. Ти не присягався мені в коханні й нічого не обіцяв. Так, мені було боляче, але на милування нема силування.

– Ти врятувала мене, Христино…

– Ну ти ж теж мене рятував… Навіть утомився це робити… Як ти там писав у записці, пам'ятаєш? Зате тепер ми квіти, – іронічно посміхнулася вона і встала з крісла. – Бажаю тобі якнайшвидшого одужання. Я піду краще…

– Ти не розумієш... Ти врятувала мене! Тепер все буде інакше! Я все зрозумів. Я був таким йолопом, але тепер все зрозумів! – Алекс знову підвівся, заплющивши очі від болю, і знову схопив її за руку. – Не йди.

Христина, широко розплющивши очі, дивилася на нього з недовірою та здивуванням, намагаючись зрозуміти, чи це чергова жорстока витівка, чи щирий порив.

– Це все ліки, – пробурмотіла вона, намагаючись вивільнити холодну, спітнілу від хвилювання долоню, але він тільки сильніше стискав її руку. Вона побачила, як він скорчився від болю, і інстинктивно притяглася ближче до нього.

Алекс ще сильніше потягнувся до неї, часто дихаючи від різкого болю в зламаних кістках і примружив очі. Йому здавалося, що якщо зараз він її відпустить, то зірветься у прірву і вдруге вже точно звідти не повернеться.

– Не вставай, тобі ж боляче! – злякано вигукнула вона і присіла на краєчок ліжка, схилившись над ними, аби він ліг назад на подушку. Алекс уважно дивився їй у вічі, і від цього погляду в неї пробігли мурашки. Вона побачила в ньому небесну гладь і всю глибину океану. Він дивився на неї так само як тоді в ресторані, вночі після вечірки, тільки тепер не боявся цього і не намагався втекти.

– Я люблю тебе, – прошепотів він. 

Христина мовчала. А він повторював знову і знову. 

– Я люблю тебе, люблю. Чуєш? Люблю…

З кожним вимовленим «люблю» він тягнувся до неї сильніше, а вона схилялася над ним, поки їх не об'єднав поцілунок. Він гладив її сплутане волосся, забувши про біль у плечі й ребрі, стискав її талію, закутану м'яким волохатим светром, торкався її обличчя, що наповнилося світлом, і щік, що заграли легким рум'янцем. Вони ширяли у вільному падінні десь у небесах, немов у них виросли крила. Вони були далеко за межами цього світу, десь там, де народжуються душі, де з чистого світла з'являється найцінніше і єдине значуще у всьому Всесвіті почуття – безумовна любов.