21. Лікарня

Розплющивши очі та відразу ж зімкнувши важкі повіки від яскравого світла, Алекс прийшов до тями. З другої спроби йому вдалося-таки розплющити очі знову та озирнутися. Все кружляло і розпливалося. Потрібно було знову зробити кілька зусиль, щоб зрозуміти, що він лежить у напівпіднятому положенні на ліжку в якійсь лікарняній палаті. Поруч на тумбі пищав якийсь апарат, в руку був встромлений катетер.

У кімнату вбігла дівчина-брюнетка в білому халаті та шльопанцях з короткою стрижкою "каре" і довгим рваним чубчиком.

– He woke up, call a doctor! [1]– крикнула вона кудись у коридор, після чого звернулася до пацієнта. -– Ви мене чуєте?

Алекс спробував щось сказати, але губи немов злиплися, у роті все пересохло, а язик не хотів рухатися. Медсестра, помітивши його зусилля, відразу додала:

– Просто кивніть чи кліпніть, якщо мене чуєте.

  Алекс моргнув. Дівчина полегшено зітхнула і посміхнулася у відповідь, після чого записала щось у зошит, подивившись дані на приладі.

– Вважайте, що ви знову народилися! Вам дуже пощастило, що ви...

Її перебила лікар, що увійшла до палати. Це була жінка середнього віку, в окулярах і з дуже серйозним виглядом. Вона розмовляла англійською з медсестрою, яка, судячи з усього, була ще й україномовною.

– So, who is here back from the next world? Let me take a look... Mister Zorin[2], – доктор присіла поряд з Алексом на краєчок ліжка і стала світити йому в очі ліхтариком, від чого він інстинктивно заплющив їх.

– Doctor Edwards, he just woke up! Pulse is normal, the pressure is slightly reduced[3].

Доктор Едвардс почала питати щось англійською в Алекса, а медсестра перекладала її питання.

– Ви пам'ятаєте, як вас звати?

Алекс знову спробував щось сказати, і цього разу йому вдалося видати якийсь булькітливий звук.

– Шмо ... Оле ... кса ... Олександр Зорін, – нарешті, вимовив він, не впізнаючи свій голос – такий глухий і хрипкий.

– Чудово, Олександре. Це ваш лікар – доктор Едвардс. Я ваша медсестра Зоя. Я розмовляю українською. Ви були у комі п'ять днів. Вам зробили кілька операцій.

– Фффаа ... Води ... – пересохлими губами хрипко попросив він. Лікар схвально кивнула медсестрі, і та піднесла до його рота склянку.

– A couple of sips! Do not hurry!![4] – суворо сказала лікар, записуючи щось у карту.

– Лікар сказала – пару ковтків! Не поспішайте! – Зоя поспішила перекласти слова лікаря, хоча Алекс чудово розумів англійську і без неї.

Попивши, Олександр відчув, як язик перестав прилипати до піднебіння, і розмовляти стало легше.

– Де я?

– Ви в Принстоні, в одній із найкращих клінік США. Не намагайтеся зараз ставити якісь питання – все буде згодом! Вашому мозку шкідливе будь-яке навантаження. Зараз прокапаємо вас, а ви поспіть. Лікар Едвардс зайде до вас увечері.

Потім лікарка назвала медсестрі препарати, які потрібно ввести, які аналізи взяти та пішла.

Алекс намагався ще щось питати у медсестри, але вона не відповідала і лише посміхалася, набираючи кров із вени, а потім ставлячи крапельницю.

– Поспіть, поспіть ... – весь час заспокійливо повторювала вона. – Вам треба відпочивати, Олександре Олександровичу.

Він справді відчув, як його хилить у сон. Повіки знову стали важчати та закриватися самі собою.

…Коли він прокинувся знову, у палаті було темно. Горіла тільки тьмяна лампа на столі у кутку кімнати біля входу. У вухах вже не було такого сильного гулу, а картинка перед очима перестала розпливатися. Він зміг розглянути палату, де перебував, краще.

Олександр лежав головою до вікна. Судячи з освітлення, була ніч. Стіни та стеля були світло-блакитними. Поруч із його ліжком стояло крісло. Біля стіни в кутку був письмовий стіл. Окрім лампи, на ньому лежали якісь журнали, зошити та стояла іконка з якимсь святим.

У його голові відразу зароїлися думки. Він намагався згадати, що сталося, але не міг. Останнє, що він пам'ятав, – шторм на яхті. Потім у голові майнула картинка з Майєю, що б'ється в істериці, і як він її обіймає в літаку. Потім він згадав дивну кімнату, де все вкрите мохом. Замість Майї він обіймав зовсім іншу дівчину неземної краси. Думки та спогади плуталися. Він не міг зрозуміти, де був сон, а де дійсність.

Алекс ще кілька разів засинав і прокидався. У напівсні він бачив дивні сни, де він – зовсім інша людина з надзвичайною силою всередині. Потім йому знову наснилося, як він падає у повітрі. Він подивився вниз, чекаючи побачити там чорну воронку, як і раніше, але побачив, що земля зависла десь унизу і не наближається, що він не падає зовсім, а ширяє над землею, як птах. Потім він розглянув свою тінь. Вона величезною плямою лежала на суцільній гладіні із зелених верхівок чагарників. Це була тінь людини з великими крилами. Зі сну його висмикнув голос Зої.

– Доброго ранку, Олександре Олександровичу!

Він розплющив очі й побачив перед собою усміхнену медсестру та доктора Едвардс. У кімнаті вже було світло.

– Як самопочуття? – поцікавилася Зоя, поки лікар перевіряла рефлекси хворого.

– Наче мене розплющило, – пробурмотів Алекс. Його голос уже не був клекотливим і невиразним. Він спробував усміхнутися, але йому це погано виходило. Він тільки зараз зрозумів, що болить щелепа. – Який сьогодні день?

– Сьогодні шосте лютого. Ви швидко видужуєте, мова розбірлива, аналізи хороші. – Переклала Зоя коментар лікаря. – Що останнє ви пам'ятаєте?

– Як я падаю, а внизу дерева ... Потім кімнату якусь пам'ятаю з моху, потім великий зал зі стелями, трон ...

– Ну, це вже вам наснилося! – хихикнула медсестра, переглянувшись з лікарем, і швидко переклала їй слова Алекса. Лікар теж посміхнулася. – Спогади можуть плутатися. Це нормально.

– Я летів у літаку?

– Правильно. Ваш екскурсійний літак розбився у джунглях Гаяни. Ви дуже постраждали. У вас була важка черепно-мозкова травма, безліч забоїв, переломи ребер, ноги, забій хребта. Вас знайшли рятувальники лише наступного дня. Якимось дивом ви залишилися живі.