24.1 Осквернення

Міор відчував нестерпний біль Ангелиці, і від цього відчував важкість у крилах, але не полишав надії підтримати її.

– Камеолано... Все мине... Ось побачиш. Тяжіння пройде і тобі полегшає.

Міор підійшов до неї та торкнувся її плеча, намагаючись заспокоїти, але одразу відсмикнув руку. Він ніби торкнувся розпеченого вугілля, відчувши сильний жар і пекучий біль, а на його аурі тут же виявилася чорна пляма, як від опіку. Він з жахом відійшов від неї.

– Ще і як стане! – гнівно кричала вона. Її волосся розтріпалося і потемніло. Біле срібло локонів стало сажею. У синіх очах спалахнули чорні іскри. – Хай би воно все провалилося в Ніщо! Весь Небосхил, Верховний і ти разом із ним!

Вона штовхнула Міора в груди, і він, знову відчувши пекучий біль, схопився за серце і впав навколішки.

Камеолана несамовито кричала, обсипаючи все навколо прокльонами. Пісок під її ногами потемнів, як після вибуху, і ця темна пляма розповзалася все ширше довкола. В її очах уже зовсім не можна було розгледіти звичної небесної синяви. Залишились лише чорні іскри. А крізь білу шкіру було видно потемнілі вени. Вона підходила все ближче до Міора, який у німому жаху впав перед нею ниць, згоряючи від пекельного болю.

Раптом почувся гучний пташиний крик, і біле крило закрило його від оскаженілої Верховної Жриці. Міор відчув поштовх і знесилений скотився до Озера. Вода обійняла його, і він відчув полегшення. Біль стих.

Величезний білий птах налетів на Камеолану і почав рвати її шкіру пазурами, чіпляючись за волосся. Та кричала і відбивалася, доки не впала на пісок непритомна. Птах провів крилом по нерухомому тілу Верховної Жриці, і воно виявилося оплетене мотузками з товстих ліан.

Міор абияк вибрався на берег. Одяг поважчав від води Озера і сковував його рухи, хоч і не намокав зовсім. Тільки опинившись на піску, він знову міг вільно рухатися. Білий птах зник. Замість нього, схилившись над Камеоланою, сиділа Нея. Міор підійшов ближче і побачив, що обличчя Архангеліці стало колишнім, волосся знову посвітліло. Вона ніби спала.

– Що з нею? Звідки ти взялася, Неє?

– Вона осквернила свою душу ненавистю, Міоре, і ледь не занапастила тебе.

– Як таке може бути?

– Вона надто далеко зайшла у своїх намірах. Її кохання стало одержимістю, втративши залишки чистоти.

Біля Неї відразу матеріалізувався Верховний. Він схвильовано схилився над Камеоланою, провівши рукою по її обличчю.

– Вона переступила не лише через правила Небосхилу, а й через святиню – власні крила, очорнивши їх смертоносним гнівом, – сказав він. – Мені дуже шкода.

– Як її врятувати? Ми повинні їй допомогти, – кричав Міор, дивлячись почергово то на Нею, то на Верховного.

– Я не можу цього зробити. Пробач, – тихо відповіла Нея і, похитавши головою, відійшла від сплячої Камеолани.

– Верховний, змилуйтеся! Її треба врятувати! – Міор почав благати правителя, сподіваючись на його могутність.

– Ще жодного разу Ангел Небосхилу не ставав червоточиною. Вона не встигла обернутися повністю, Нея сповільнила цей процес, але я не можу згорнути його. Я не знаю, як їй допомогти. 

Він поклав руку на плече Міору, пославши йому мир і заспокоєння в душу. Темна пляма на аурі Ангела зникла, йому стало легше дихати, але він не хотів миритися з втратою.

– Я знайду спосіб повернути її, – твердо сказав він. – Я працюватиму день і ніч, дочекаюся повернення Альсінора. Ми разом зможемо знайти спосіб перетворювати червоточини на світло. Ми врятуємо Землю та Камеолану.

– Всі Ангели Небесхилу допоможуть тобі, світлячок! І я теж! – підтримала його Нея, обійнявши за плече.

– Благословляю тебе, Міоре! Перед тобою непросте завдання, але я певен, що ти впораєшся, – кивнув Верховний.

Камеолану, обплутану ліанами та глибоким магічним сном, перенесли до її оселі. Тут їй треба було пробути до свого зцілення, якщо, звичайно, два небайдужі до неї Ангели впораються з таким нелегким завданням.

Нея так і не розповіла Міору всю правду про себе, хоч він уже й не допитувався. Це було неважливо тепер. Така доля у Світлянки Небосхилу.