19. Верховний

Альсінор перенісся до тронної зали.

Він був тут лише раз на Церемонії посвячення в Архангели. Більше він не мав особистої зустрічі з Верховним у його покоях.

– Проходь, Альсіноре, – почувся гучний голос правителя звідкись із глибин зали. Альсінор пішов на поклик в інший кінець кімнати та помітив, що з тронної зали відкривається прохід в інше приміщення. Воно більше нагадувало робочий кабінет, аніж місце для зустрічей.

Кімната була набагато менша, з великими вікнами. З кожного вікна відкривався вид на одне з Місць Сили Небосхилу. В одному виднілися Сади Гармонії, в іншому – Гори Сили, у третьому – Озеро Споглядання.

Посеред приміщення стояв великий стіл із білого каменю та два м'які крісла, теж білих.

На тумбах різної висоти, що оточували стіл та крісла, були різні сканери, прилади, сувої, якісь мінерали, рослини під скляними банями. У кутку росло велике розгалужене дерево, яке гіллям уходило в склепіння стелі. Альсінору на мить здалося, що на одній із гілок сидить великий білий птах, але видіння швидко зникло. Поруч із деревом був розташований затишний диван та ще пара крісел. В одному з крісел у кутку сидів якийсь Ангел. Альсінору було незнайоме його обличчя. Присутність незнайомця збентежила його, але мало турбувала.

Верховний сидів у своєму кріслі та розглядав якийсь сувій. Побачивши Архангела, що зайшов, він відклав його, і вітально кивнув.

Альсінор схилив голову перед правителем на знак своєї поваги.

– Світлого дня тобі, Альсіноре. Твоє випробування добігло кінця. Ти знову з крилами, і я радий бачити тебе на Небосхилі.

– Великий і Наймудріший, боюся, що я не пройшов випробування з честю. Я прошу позбавити мене крил і розвіяти у нескінченність.

– Але ти тут – на Небосхилі. Невже ти вважаєш, що сюди можна потрапити не чесно чи шлях відкритий негідним? – Верховний насупив брови й пильно дивився на Альсінора, який не смів глянути йому в очі. – Нумо присядь!

Архангел покірно кивнув і сів у м'яке крісло навпроти Верховного, кинувши швидкоплинний погляд на незнайомого Ангела, що свердлив його очима. Він явно був приголомшений тим, що відбувається, настільки, що навіть був не в змозі приховати свої емоції. Але зараз Альсінору було не до нього.

– Мені допомогли усвідомити моє Я і згадати ім'я. Мої крила прокинулися хибно. Я не повинен був опинитися тут.

У кімнаті запанувала тиша.

Міор сидів у кріслі, не дихаючи, втиснувшись у м'яке сидіння і витріщаючись на Архангела, про якого знав так багато, але вже не сподівався побачити на власні очі.

Верховний, не рухаючись, сидів у кріслі та розглядав Альсінора уважним спокійним поглядом.

Нарешті, той теж наважився глянути на правителя, не розуміючи, чого він чекає і чому досі не розвіяв його, як зоряний пил, і додав:

– Я благаю тільки не карати Камеолану. Вона діяла зі спонукань любові та хибної надії, що я їй дав. У всьому винен лише я. І я вдячний вам за цей урок. Життя на Землі показало мені мою ваду. Тепер я зі спокійною душею готовий понести своє покарання.

– Ти все зрозумів, я бачу… – Верховний багатозначно закивав і посміхнувся краєчками губ. – Це випробування було необхідне твоїй душі, Альсіноре. На Небосхилі рідко народжуються Ангели з такою благочестивою душею і світлим розумом, як у тебе. Ти прийшов на Небосхил творити великі справи, і я не міг допустити, щоб ти втратив усе це через свою безмірну гординю, яка пригнічує твоє начало. Кохання – це найчистіше світло, за яке ми боремося. Просте світло – лише порожня ілюзія – не більше. І тільки коли душі сповнюють його любов'ю, воно стає енергією життя для нашого Всесвіту. Тепер ти пізнав цю істину і твій блискучий розум засяє, як ніколи раніше.

– Я не розумію… Адже я не пройшов випробування.

– Ти помиляєшся. Ти зумів наповнити душу світлом, якого виявилося достатньо для повернення на Небосхил Ангелом.

– Як таке може бути, якщо мою душу збиралися підірвати? Я витратив майже весь даний мені на початку життя запас світла!

– А ти досі не здогадався? Камеолана та Міор тебе не рятували. Їхні старання пройшли даремно. До речі, мені давно відомо було про їхні наміри, дякую моїй Світлиці... 

Верховний хитро посміхнувся, глянувши на застиглого від здивування Міора, що потонув у кріслі біля дерева. Потім правитель подивився на дерево, посміхнувшись йому. Альсінор і Міор теж перевели свій погляд на гілки, куди дивився правитель, але нічого там не побачили. 

–  Тебе не рятували, Альсіноре! Ти врятував себе сам, випередивши їх. Опинившись перед смертю, ти поніс велику жертву в ім'я порятунку інших людей. Ти врятував двох друзів і незнайому тобі людину. Але ще ти врятував душу Архангела, коли усвідомив справжнє кохання. А врятувати душу Архангела дорогого варте! Ти розбудив свої крила сам, відкривши душу потужному потоку світла.

Альсінор приголомшено слухав Верховного.

– То Камеолані нічого не загрожує?

– Вона не завдала шкоди, хоч могла. Її одержимість завела її надто далеко. І плату за це вона вже понесла. Я не каратиму її.

– А як же Христина? Що буде з нею?

– Так, у неї все склалося зовсім не так, як очікувалося. Подивімося.

Верховний дістав із ніші столу мініатюрний Екран Знань і розгорнув дані про життя Христини у повітрі. Альсінор уважно почав вчитуватися у варіанти розвитку її життя.