13. По хвилях

Близько одинадцятої години п'ятого січня в Мадриді його вже зустрічав капітан Рене. Симпатичний і засмаглий чоловік років сорока п'яти з легкою сивиною в густій ​​бороді виглядав рівно на свої роки. Його карі очі-вогники були сповнені життя і блиску. Він був одягнений у легкі білі штани та лляну простору сорочку поверх тільника, хоча погода в Мадриді була не такою вже й теплою – лише +10 градусів.

Він зустрів Алекса міцним рукостисканням та стриманою посмішкою. Алекс відповів йому тим самим. Вони мало розмовляли, всю дорогу обговорюючи лише спорядження та підготовку судна.

На машині надвечір вони домчали до прикордонного переходу іспано-британського кордону, що відокремлює Гібралтар від Іспанії.

Вже в порту їх зустрічала решта команди білої красуні "Stella Marina", пришвартованої біля причалу.

Серед них одразу виділявся кремезний Альберто – кучерявий худорлявий брюнет із вузьким майже впалим у щоках обличчям і чорними, як вугілля, очима. Він був майже два метри на зріст, тому решта чоловіків, хоч і були високими й міцними, а все одно здавалися коротунами поряд із ним.

Інженер Серхіо виглядав дуже привітним. Накачаний великий чоловік – на вигляд типовий качок, – відразу ж завойовував довіру сліпучою посмішкою. Його великі білі зуби здавалися ще білішими через смагляву шоколадну шкіру. Світло-русяве волосся Серхіо було коротко обстрижене з боків, а зверху розвивалося пишним чубчиком.

Матрос Даміан був молодший за всіх – на вигляд йому не було і двадцяти, але Алекс знав, що йому двадцять чотири, оскільки бачив резюме всіх членів команди. Він був симпатичним молодим чоловіком з правильними рисами обличчя і дуже коротко постриженим волоссям. Його великі світлі очі дивилися з-під пухнастих незвичайно довгих для чоловіка вій, що надавало обличчю якоїсь невинної наївності. Він, як і всі, був добре складний і явно стежив за своїм тілом.

Вся команда була одягнена у білі куртки та штани, майже зливаючись з розкішною швидкохідною шістнадцятиметровою яхтою, ідеально надраєною та чистою.

"Яка красуня", – захоплено подумав Алекс, вперше побачивши "Морську зірку" наживо.

Яхта не розчарувала, як і команда. Всі виявилися професіоналами своєї справи та, що особливо сподобалося Алексу, не любили базікати через дрібниці. Все необхідне було на борту, лежало на своїх місцях, засіки були сповнені провізією та всім необхідним. Останні приготування, метушня з документами та проходження митниці зайняли ще добу.

І ось рано-вранці сьомого січня – на Різдво – яхта, споряджена всім необхідним, вирушила в подорож.

Першим етапом плавання було дістатися острова Гран-Канарія – до архіпелагу Канарських островів. На це, за розрахунками капітана, мало піти не більше п'яти днів.

До Канарських островів Алекс уже допливав якось у компанії з Антуаном та двома іншими друзями по університету. Цей маршрут вважався хорошим тренуванням для яхтсменів, які бажали перетнути океан з Європи. Архіпелаг Канарських островів був відправною точкою в подорожі через океан класичним маршрутом з Європи до Південної Америки. За ці п'ять-шість днів можна було впевнитись у готовності судна та команди до довгострокового запливу. Якісь косяки обов'язково вилізуть, якщо вони є, а як ні – сміливо можна йти далі.

Перші п'ять днів в океані пройшли добре. Єдиний мінус – море весь час штормило, а небо було затягнуте сірими хмарами, час від часу йшов дощ. Судно кидало з боку в бік, і Алекс відчував приблизно те саме в собі. Його теж штормило. 

Капітан співчутливо поплескував його по плечу при кожній зустрічі та питав самопочуття. За його словами, морська хвороба зазвичай зникає на другу-третю добу. 

Алексові було навіть трохи соромно за себе, адже він не вперше на кораблі, чого за його зеленим виснаженим обличчям і не скажеш. Спати нормально він теж, як і раніше, не міг. Зате кошмари більше йому не снилися – йому взагалі нічого не снилося. Він провалювався в сон на кілька годин під дією транквілізаторів.

Але на третю добу відбулося диво! Алекс прокинувся бадьорим і в чудовому настрої. Його вже не нудило, свідомість була світла і ясна, як скельце. І навіть погода, наче по клацанню пальців, змінилася. Почалися тихі сонячні дні.

На переході до Канарських островів під час сильного шторму на яхті зламалися два вітрила. Поламання довелося екстрено усувати, і влетіло це в додаткову копійчину. Але команда спрацювала професійно.

Алекс виконував функції помічника інженера. Вони добре спрацювалися з Серхіо, хоч і не могли повноцінно спілкуватися. Алекс погано знав іспанську, а Серхіо українською міг сказати тільки «Слава Україні» та «Наташа». Проте вони чудово розуміли одне одного, бо обидва говорили однією мовою – мовою механіки.

Поки яхта була на екстреному ремонті у місцевому портовому доку, Алекс із капітаном гуляли набережною, обговорюючи подальший перехід.

У затоці яхт було небагато, і в кожної юрмилися яхтостопери – люди, які бажали перетнути Атлантичний океан на попутній яхті за невелику плату. В основному це була молодь, яка намагалася взяти від життя все, і, бажано, так, щоб не платити за це нічого. Їхню увагу привернула несподівана сцена, що розгорнулася прямо в них на очах. 

З трапу невеликої яхти, відчайдушно лаючись добірним іспано-російським матом, збігала довговолоса розпатлана дівчина в потертих джинсах та майці. Вона була не дуже миловидною на обличчя, але з розкішною фігурою, що одразу помітили обидва чоловіки.

– Eres muy feo! Hacete coger [1]! Виродки кончені! – кричала вона лайки та активно жестикулювала. Кому вона це кричала – було не зрозуміло. Мабуть, кривдники засіли у трюмі. Але відразу стало зрозуміло, що дівчина говорила українською.

Вона, як фурія, промайнула повз Алекса і Рене і зачепила капітана плечем, пробігаючи повз.

– Гей, дівчино, легше!! – не стримався Рене, поправляючи капітанку на голові.

– Легше?! Усі ви капітаниська – гівнюки рідкісні! – закричала вона на нього з такою злістю, що бідний Рене злякався, не чекаючи такої відсічі. Алекс дивився на розпатлану дівчину з подивом.