10. Світлянка

Міор зайшов у воду і приготувався до занурення. Він хотів спробувати під'єднатися до своєї свідомості, щоб зі сторони побачити те, що він уже бачив на Церемонії Злиття. Він не був точно впевнений, що в нього вийде, тому що робив все інтуїтивно. Але раз у Камеолани виходило занурюватися у своє минуле, значить, він теж може. Принаймні спробувати.

Дивно, що ніхто з Ангелів раніше не дізнався про властивості Озера Споглядання. А може, й знали, але не квапилися ділитися секретом? Або цю особливу властивість озерної води не було де застосовувати.

Міор заплющив очі та відключив свідомість, одночасно намагаючись під'єднатися до неї ззовні. Так, наче він був не він, а хтось інший. Це було чимось на кшталт астральної проєкції. Або часткової телепортації. Тільки телепортувалося не все тіло, а лише свідомість. Одночасно він пірнув і на якийсь час втратив сам себе, наче провалився в глибокий сон. Він розплющив очі й крізь товщі води зміг поступово розглянути обриси альтанок та оранжерей Садів Гармонії. Він побачив своє тіло внизу, а потім зміг розглянути присутніх.

Тепер він спробував відірватися від свого тіла та спробував переміщатися. У нього вийшло. Він одразу ж перенісся ближче до дерева, під яким стояв Тор. Саме звідси він побачив силует птаха. Він жадібно вдивлявся у гілки, намагаючись помітити рух чи хоча б щось. Покружлявши трохи над альтанкою та водоспадами, він нічого не помітив. Церемонія мала скоро початися. Вже з'явилися Марішка та Цедрик. Міор знову повернувся до дерева і справді побачив білу пляму, що майнула серед гілок, усипаних великими квітами.

Енергія в ньому посилено завирувала, і він, віддавшись пориву, кинувся навздогін. Він перемістився прямо в гілля і побачив, як пташиний силует вислизає від нього, спускаючись з гілок кудись на землю крізь крону. Він кинувся вниз, але під деревом побачив лише Нею. Вона розправляла свою розкішну білу сукню.

– Невже це ти? – промовив він уголос, знаючи, що його все одно ніхто не почує. Він лише проєкція. Та раптом Нея обернулася і, дивлячись прямо на нього, відповіла:

– Ти бачив мене?

– А ти мене бачиш? – одразу озвався приголомшений Міор.

– Ти проєкція?

– А ти?

– Ну звичайно ж ні, світлячок! – так Нея ласкаво називала того, хто ляпнув якусь дурницю. – Я – це я. А ось ти – проєкція тебе! Я здогадалася.

– Як? Хто ти така... ? – Міор забелькотів щось нескладно, намагаючись усвідомити те, що щойно дізнався.

– Ти не повинен був мене бачити птахом насправді. Ніхто не бачить. Я не розумію, – задумливо заговорила вона.

– Я й на Соборі бачив тебе. Ти сиділа у ложі Верховного. Це все води Озера Споглядання, мабуть?

– Звідки ти дізнався? Втім, це не має значення. Раніше всі знали, що у водах Озера той, що споглядає, побачить приховане і минуле. Але все одно ти не повинен був бачити мене у звичайній реальності. А ти бачив… Я не помилилася щодо тебе…

– Хто ти така?

– Я Світлянка, провідник між світами. Втілення Духа Світла. Я пов'язую Першоанголів із різних вимірів. Служу Верховному на Небосхилі у нашому вимірі, як ти вже здогадався, напевно.

Міор приголомшено дивився на неї, не моргаючи.

– Що ти таке кажеш…? Чому про це ніхто не знає?

– Ніхто й не взнає! Ти теж все забудеш, любий Ангеле, коли прокинешся. Ця інформація не доступна у глобальному інформаційному полі навіть для Ангелів. Розумієш, Верховний – один із Першосвітлих. Він брав участь у створенні Небосхилів разом з іншими.

– Небосхилів? Є ще інші Небосхили?

– Звісно. Рівно стільки, скільки існує вимірів. Першоангелів було мало, і вони не могли охопити весь Всесвіт, тому поділили простір та час на виміри. Кожен із Першоангелів взяв під контроль свій вимір і став правити своїм Небосхилом. Щоб мати змогу спілкуватися один з одним, вони породили особливих істот, зробивши їх посланцями. Ми можемо подорожувати крізь простір і час і надсилати особливі послання іншим Верховним. Мене бачать лише вони.

– Але чому ж тоді я бачу тебе?

Нея зніяковіло опустила очі.

– Мабуть, я дуже хотіла, щоб ти мене помітив... Озеро Споглядання показало тобі не тільки минуле, яке ти хотів побачити, а й приховане. Це вийшло випадково.

– Так ось, як ти все дізнаєшся... Ти невидимка на Небосхилі.

– Насправді, коли я не обертаюся на птаха, я звичайний Ангел, як і ти, і всі інші. Ну майже ... – залопотіла вона віями у своїй манері та кокетливо склала губки трубочкою.

– Нічого собі... Але ж це не так! Ти незвичайна, Неє!

– Мені так приємно це чути… Ах, Міоре, я так сподіваюся, що я не помилилася, що зізналася тобі…

– Але ж ти кажеш, що я все забуду, коли прокинуся...

– Я не про це, мій світлячок!

Міор зрозумів, що вона говорить зараз про зізнання у почуттях. Вона ось-ось скаже йому там біля альтанки, де вони гуляли після Церемонії.

"Бідна Нея, вона ще не знає, що я їй відповім", – подумав він про себе.

– Нея, я…

– Ні, ні, ні! Не хочу знати майбутнє! Це нічого не змінить! Я не передумаю! Нехай буде, як є, – відразу перебила вона його і піднесла палець до його губ. – Ох, мені вже час бігти. Ти там під деревом, мабуть, зовсім мене вже зачекався! І церемонія скоро.

– Неє, почекай… Мені стільки хочеться спитати!

Але Нея була невблаганна. Вона дістала з волосся пір'їнку, яка раптом спалахнула яскравим світлом, як сірник, і підкинула її у повітря. Вона відразу розсипалася на дрібні частинки, які осіли в неї на долоні. Вона набрала повітря ротом і дунула на блискучий пил, який відразу потрапив Міору в очі та ніс. Він замружився. А коли розплющив очі, то зрозумів, що виринув.

З широко розплющеними очима Міор прийшов до тями, зависши на поверхні, й відразу випадково ковтнув води з Озера. Добре, що він зняв одяг, адже води Озера хоч і не робили тканину мокрою, але дуже обтяжували її. Плисти до берега було й так важко після такого занурення вглиб своєї підсвідомості.