2.2 Емо-куля

Міор швидко підійшов до стійки-рецепції на першому поверсі Корпорації. Дочекавшись приходу Неї, він кинувся в бій.

– Світлого дня, неземна та прекрасна Нея! – наблизившись до стійки, привітав Міор справді прекрасну Ангелицю. Вона, як завжди, сяяла світлом. Її біла шкіра випромінювала тонке свічення, волосся було м'якими великими хвилями й прикрашене білими камінцями та пір'ячком. На голові сяяв сріблястий обідок, схожий на діадему, що не давав волоссю падати на обличчя і закривати великі злегка подовжені вуха, якими вона явно пишалася і вважала своєю родзинкою.

– Світлого. Що тобі потрібне цього разу? – сухо спитала його вона, навіть не дивлячись йому у вічі.

– Я ж так і не подякував тобі за той раз... Все хотів забігти, але ти завжди зайнята. Здається, ціла Корпорація тримається на цих витончених ангельських крилах. Наша Нея просто невловна! — почав щебетати навколо неї, намагаючись задобрити.

– Ну, у мене й справді було багато справ... То ти заходив? – Нея кинула швидкоплинний погляд на нього, змахнувши довгими віями, що обрамляли її великі розкосі очі.

– Найсвітліша! Кожен день! Все ходив, чекав, а ти вічно зайнята ... Ось сьогодні вирішив прийти раніше і нарешті удача осяяла мої крила. Я бачу тебе, і довкола нікого! – продовжував лестити Міор, весь час намагаючись встановити з прекрасною, але примхливою Ангелицею, щільний зоровий контакт.

– Ну, що ж... Ось я тут і ти тут... Що хотів? – більш поблажливо і м'яко продовжила розмову Нея, приховуючи легку усмішку в краєчках своїх тонких блискучих губ. Її суворий тон танув, а погляд з холодного перетворився на легкий і принадний, як завжди.

– Хотів подарувати тобі це. На подяку за твою допомогу. 

Міор дістав з кишені емо-кулю, яку створював для Камеолани, але в результаті вирішив пожертвувати нею заради важливої ​​справи.

Куля була згустком приємних емоцій, які він старанно накопичував і всюди носив із собою. Емо-куля Міора була сповнена надією, яку він збирав для Камеолани з того самого дня, як помітив тугу в її очах. Його куля мала насичений неоново-блакитний колір спокою та умиротворення. Усередині нього мерехтіли золотисті спалахи, немов зорі. Це і була та сама надія – надія на взаємність та прихильність.

Міор простягнув енергетичну кулю Неї. Її очі відразу змінилися і з лукаво-зелених стали ніжно-блакитними.

– Неймовірно ... – моментально захопилася вона. – Як гарно… Скільки ж ти її збирав? Ніколи не бачила такого яскравого та насиченого кольору.

– Це умиротворення та надія. Я збирав її декаду. – трохи сумно пояснив Міор. З одного боку, йому було приємно бачити реакцію Неї на його подарунок, але з іншого – йому хотілося б відчути ці емоції зовсім від іншої Ангелиці.

Нея не переставала захоплюватися красою кулі та дбайливо перебирала її в руках, розглядаючи золоті переливи та спалахи в густій ​​неоново-блакитній хмаринці.

– Мені ніколи не дарували таких емоцій... Дякую тобі, – зворушливо шепотіла вона. – Багато кохання та захоплення дарували, а надію та спокій – ніколи. Адже це саме те, чого мені не вистачає!

– Тепер у тебе є надія… – з усмішкою промовив Міор, намагаючись приховати своє бажання забрати кулю негайно назад і віднести її інший.

Нея багатозначно подивилася на нього, загадково посміхнулася і сховала кулю в одязі.

– Так… Я сподіваюся, що це не остання наша зустріч…

– Безперечно! – з натягнутою усмішкою промовив Міор. – Не смію більше затримувати тебе, Нею. До речі... Ще одне питання...

– Я слухаю тебе, – пронизливо дивлячись на нього, завмерла з увагою Нея. – Тепер Міор відчував, як вона чіпляється за його погляд.

– Мені потрібно передати повідомлення Аліді від одного мого друга, а я зовсім не знаю, де її шукати.

– Можу я передати, залиш мені.

– Ні, це особисте прохання, якщо ти розумієш, про що я… Декого не байдужого… – змовницьки шепнув їй на довгасте ельфійське вушко Міор, хитнувши подихом тоненьку крапельку-сережку, яка тихо-тихо задзвеніла.

– Ах… Та невже! У Аліди є прихильник... – зайнялася від цікавості Нея.

– Тсс. Я нічого не казав тобі. То де ж можна застати її в приватній обставі, так би мовити?

– Хм… Щодня після роботи, коли вже пізно, я переміщаюся до Садів Гармонії поповнювати ангельську красу… Пилком умитися, пір'їнки почистити, ну і таке інше…

– Та ну… Навіщо тобі це потрібно, ти й така прекрасна! – заграючи підморгнув їй Міор.

– Ой ... Ну тому і прекрасна, напевне, – кокетливо заплескала довгими віями Нея. – Ну так ось. Я завжди там її бачу. Вона медитує там біля Білої оранжереї.

– Дякую тобі, найсвітліша! Ну, мені час! – Міор поцілував її руку на прощання і відразу помчав з холу.

– Дякую ще раз за подарунок. Забігай! – помахала вона довгими пальчиками та підморгнула. – Бувай, світло в хмари збирай!

Міор махнув їй у відповідь і зник з поля зору.