21.2 Балачки

Вони сіли за столик біля вікна. Вже за хвилину до них підійшла Люся, хоча обслуговування столиків, звичайно, не входило до обов'язків адміністратора. Зрозуміло, вона просто не могла прогаяти можливості підібратися до Христининого загадкового благодійника ближче. Христина дуже боялася, що та ляпне якусь дурість чи недоречно пожартує з неї, але, на диво, Люся поводилася навіть стриманіше, ніж зазвичай із відвідувачами. Вони лише переглянулися, і та трохи посміхнулася краєчком губ.

– Що я можу вам запропонувати? – чітко і чемно викарбувала вона, посміхаючись і дивлячись Алексові в очі.

– Зелений чай і що у вас найсвіжіше з випічки. – швидко відповів Алекс, навіть не дивлячись у меню, і одразу поспішив додати, передбачивши наступну фразу офіціантки. – От тільки не треба казати, що все свіже.

– Може, яблучний пиріг? – запропонувала Люся, посміхаючись уже не так широко.

– Ні, все-таки краще не треба, дякую. Просто зелений чай, – сухо відповів Алекс, дістаючи з сумки лептоп.

– Люсь, а мені, будь ласка, лате та шоколадний мафін, – напружено посміхаючись, попросила Кріс.

Люся прийняла замовлення і пішла у супроводі пильного погляду Христини, яка вже передчувала, як зараз їй перемиватимуть кісточки в барі.

– Шоколадний мафін на ніч? Ти не схожа на звичайних дівчат.

– Іноді треба балувати себе. А ти що, зібрався працювати? – здивувалася вона, помітивши, що Алекс дістає з сумки ноутбук.

– Так три години сидіти тут. Звісно. Я не звик гаяти час на тупу прокрастинацію. – і тут же вирішив уточнити зрозумілою мовою. – Відволікатися на будь-яку нісенітницю та розваги, коли повно важливих справ.

– Ти багато працюєш…

– Ти так вирішила, бо я мало часу проводжу вдома?

– Ну, загалом, так.

– Я працюю рівно вісім годин на добу, не більше. Як і сплю. Але я працюю ефективно, не прокрастиную і не відволікаюся. Решту часу витрачаю на заняття спортом, плавання, медитації, читання книг, спілкування з цікавими мені людьми.

– Ну от зараз ти ж збирався до спортзалу, а не працювати… Чому б трохи не відпочити? Просто попити чаю.

– Ти права. У цей час я зазвичай не працюю. Але я не можу просто сидіти й дивитись у вікно. Яка з цього користь?

– Невже від усього має бути користь? Надворі так гарно, перший сніг, чарівна погода, гарячий чай… Мені приємно просто посидіти тут, з тобою. Тобі так неприємна моя компанія?

– Добре, я заберу лептоп. Ти перемогла.

Люся принесла чай, лате та мафін. Христина відразу взялася за десерт, з апетитом уплітаючи теплу випічку.

– Мені здається, ти зовсім не вмієш відпочивати та розслаблятися.

– Зате ти точно вмієш, – іронічно засміявшись, відрізав Алекс, натякаючи на їхню першу зустріч.

– Я не люблю клуби, якщо ти про це…

– Ага, звичайно, просто тебе туди силоміць затягла подруга.

– Взагалі-то, так і було... Але, знаєш, без Кіри я б ніколи не отримала стільки різних вражень. Я була у всіх клубах міста, навіть у гей-клубі…

– Та облиш! – розсміявся Алекс. – У мене лише одне запитання – навіщо?

– Можеш не вірити, але я там була з хлопцем. Ми відпочивали у спільній компанії… Але найсмішніше було, коли один із трансвеститів прийняв Арта за «свого» і на танцмайданчику намагався мене весь час відтіснити. А потім мене витягли на сцену, і я навіть виступала перед усіма, співала щось з Елтона Джона.

– Кумедно. Ти вмієш співати?

– Я люблю співати. І, знаєш, сама б ніколи не вийшла на сцену і не дізналася б, як це класно.

– За весь час, що ти в мене живеш, ти ні разу нікуди не ходила, наскільки я пам'ятаю…

– Я ж казала, що не любитель цього. Ми з Кірою не спілкуємося, і нема кому мене витягувати з моєї шкаралупи.

– Виходити із зони комфорту іноді дуже корисно.

– Ненавиджу ці розмови про зону комфорту. Всі розумники твердять, що треба з неї виходити. А як до неї увійти? Хтось мені розповість?

Алекс голосно засміявся. Він багато сміявся весь вечір. Христина раніше навіть не чула його сміху.

– От ким ти бачиш себе за п'ять років, ти думала? – після невеликої паузи поцікавився він.

– Прямо через п'ять років – ні. Але наступного літа я хочу попрацювати волонтером десь… Платять мало, зате допомагатиму біженцям.

– І як твоя робота офіціантки у кафе чи волонтерство знадобляться тобі у твоїй кар'єрі перекладача?

– Ну до чого тут це... Мені доводиться працювати, щоб...

– Платити за квартиру? – перебив її Алекс. – Але зараз ти не платиш за житло.

– Так, але треба ще щось їсти, одягатись… І не так просто знайти хорошу роботу без досвіду.

– Христино, це все відмовки. У двадцять два у мене вже було дві вищі освіти – диплом з авіаконструювання та ступінь магістра бізнес-адміністрування MBA. У двадцять п'ять я став провідним авіаконструктором у Blue Sky, а ще через два роки обійняв посаду головного інженера. До тридцяти п'яти я планую створити свою IT-компанію та своє бюро досліджень. Я не хочу вчити тебе життя. Те, як витрачати свій час та енергію – твоя справа. Але зараз ти зайнята лише двома справами – ходінням до університету – це близько п'яти годин на день – і роботою в кафе – три години, якщо розділити загальний час твоїх змін за тиждень кожного дня, правда?

– Ну ... Приблизно, так.

– На сон залишаємо вісім годин, ще дві години – транспортні витрати, їжа, гігієна і таке інше. Разом – вісімнадцять годин. Чим же ти зайнята ще шість годин?

– Ну не можна так все підганяти під жорсткі межі...

– Чому ні? Ти й сама не знаєш, куди дівається цей час! А я тобі скажу – близько години середньо статистична людина витрачає на соцмережі, перегляд стрічки новин, безглуздий серфінг в інтернеті. Ще близько години – на марні розмови з собі подібними, будь-яке скиглення та обмін емоціями. Ще дві-три години на тиждень, а деякі – на день – на пошук сексу. Будь-які знайомства в клубах, побачення, сайти. Те, що можна зробити за дві години, з урахуванням прокрастинації людина робить за п'ять-шість годин.