20.1 Струм

– Я вже кілька декад намагаюся допомогти одному своєму дуже дорогому другу. Ти з першого дня, як я побачила тебе на екскурсії, і потім на роботі трохи нагадував мені про нього. Він так само як і ти, повністю віддавався роботі. Горів бажанням допомогти, врятувати. Альсінор прагнув зробити світ досконалішим, але це неможливо. На жаль, він цього не розумів і настільки захопився своїм прагненням, що пішов на протистояння із самим Верховним. Його зухвалість не могла залишитися безкарною. Я щодня в думках прокручую нашу останню зустріч і говорю йому ті слова, які не сказала. Не сказала лише тому, що не знала про його наміри. У цих нескінченних внутрішніх діалогах я благаю його залишити цю витівку, прошу відступити, але щоразу він не слухає мене, і та сцена повторюється знову і знову. Верховний карає його. А я залишаюся тут зі своїми думками та докорами. Верховний був надто суворий. Дав випробування неймовірно складне. І зараз він проходить його. Я навіть не знаю, як він і що з ним.

Камеолана закрила обличчя руками, і її аура стала темно-блакитною. Міор зрозумів, що весь її смуток вийшов назовні. Він торкнувся її плеча і відчув невгамовний біль у руці. Камеолана так сильно страждала, що не міг не відчути цього. Її емоції були настільки сильними, що переросли у фізичне почуття болю.

Його затрясло. Він жодного разу, перебуваючи на Небосхилі, не відчував болю. Він навіть не думав про його існування тут. Найнегативнішим почуттям, яке йому – Ангелу – доводилося відчувати, було роздратування. А тут він відчув нестерпний гострий біль! Він і подумати не міг, що тут – на Небосхилі – бувають такі сильні негативні емоції. Що Ангели теж можуть страждати.

"Як же вона живе з цим?" – жахнувся він подумки. Камеолана наче почула його думки. Вона підвелася з лави та відійшла від нього, намагаючись створити дистанцію між ними. Але Міор відразу підійшов до неї, не роздумуючи.

– Я мучуся кожну секунду вже кілька декад. З того моменту, як йому відрізали крила і скинули з небес на Землю. – сказала вона з такою скорботою, ніби її губи оніміли від болю і ледве ворушилися. Їй не треба було ховатись перед Міором – він і так усе вже побачив і зрозумів. І вона відчула полегшення лише від усвідомлення того, що є хтось, з ким можна розділити цю агонію, скинути з себе хоча б її частинку.

Міор відчув сильне бажання терміново допомогти їй, позбавити її страждань, але він був розгублений. Зовсім не розумів, що робити.

– Розкажи мені про нього. Розкажи про Альсінора. Я хочу допомогти! - благав її він, схопивши за плечі. 

Обидві його руки відразу вразила хвиля різкого болю, наче його струмом пронизувало. Але він не відпускав її плечей, а лише сильніше стискав і наближався до неї крізь опір їхніх аур, що знаходяться так близько і в такому дисонансі. Її аура була сповнена пекучого болю, німо туги та скорботи, а його – чистою енергією щастя та любові.

– Ти не в змозі. Ніхто не може. Тільки Верховний, але він не скасує свого вироку.

– Я піду до нього! Я буду добиватися, я готовий.

Міор говорив з повною рішучістю, готовий уже бігти до Верховного, хоча поняття не мав куди йти, як до нього потрапити та чи можливо це взагалі. Навіть просто поговорити з Верховним, не те щоб вимагати чогось від нього.

– Не смій! Як ти смієш! – різко обірвала його Камеолана. Її ніби підмінили. Її аура закрилася, обличчя стало незмінним, а очі знову заповнилися ширмою спокійного неба. 

–  Забудь, що я тобі наговорила. Я дозволила собі зайвого. Але тільки посмій скористатися моєю слабкістю, і я знищу тебе. Не забувай, що ти мій підлеглий. Краще не наражай на себе гнів Архангела та Верховної Жриці Вищого Собору!

Вона різко розвернулася і пішла до виходу, залишивши приголомшеного Міора одного.

Оговтавшись за кілька хвилин, коли Камеолана покинула зал, він намагався зрозуміти, що це було. І чи було взагалі? Може, йому здалося все, і цієї розмови не було? Він знову сів на лаву, і його погляд упав на руки. Вони всі були вкриті темно-синіми плямами, важкими та брудними. Він знову відчув німе пульсування і зрозумів – йому не здалося. Все було насправді. Він вийшов із Корпорації з новою метою. Тепер він хотів врятувати не лише Землю. Його метою стало з'ясувати все про Альсінора і врятувати його заради Камеолани.

Наступного ранку він прийшов на роботу і насамперед знайшов поглядом Камеолану. Вона виглядала бездоганно як завжди, щось обговорювала з іншими Ангелами, була мила і привітна, занурена в роботу та зосереджена. В ній не було помітно ні краплі туги й того нескінченного смутку, що він бачив учора. Її очі променилися умиротвореною синявою безмежного космосу. На мить вони зустрілися поглядами, і наче іскра спалахнула в цей момент. Цю іскру помітили лише ці двоє. Камеолана відразу відвернулася, не подавши виду.

Міор постарався зосередитись на роботі, але розумів, що тільки вдає. Його серце шалено калатало, а думки були тільки про Камеолану, про її біль і про таємничого Альсінора. Він не міг думати про підопічних, лише на автоматі робив якісь дії на моніторі. Вся його концентрація була лише на тому, як швидше потрапити в Архів до Тора і вивідати потрібні дані. Хоч би щось, що могло допомогти йому дізнатися більше.

Він уже чув раніше про Альсінора. Але все, що він знав із цих уривчастих відомостей, це те, що він був Архангелом і очолював Департамент обліку світла. Потім він кудись зник чи то через інтриги, чи то через підступність Мелавії, що зайняла його місце після його загадкового зникнення. Проте Камеолана жодним чином не обмовилася про Мелавію, говорячи лише про правосуддя Верховного та про покарання.

З її сумбурного оповідання було зрозуміло лише, що Альсінор був надзвичайно їй дорогий і що він вийшов за межі, зробивши щось, що не сподобалося самому Верховному. Але що? І що за найскладніше випробування він проходить? Ця думка не давала йому спокою. А ще те, що це якось пов'язане із планетою Земля. З його планетою.