20. Таємниця Камеолани

Міор посилено працював у Корпорації день у день. Він старанно стежив за підопічними з критично низьким рівнем світла і всіма можливими способами намагався направити їх на вірний шлях.

Комусь він посилав яскравий сон, що запам'ятовувався, з важливою ідеєю чи думкою, комусь давав знак-послання з натяком на те, як діяти далі, до когось намагався достукатися із заголовків газет, «випадково» почутих пісень по радіо та слів учасників телешоу. Він став мислити креативно, намагаючись донести до кожної людини інформацію зрозумілим для неї способом.

Його найперший клієнт – дівчина-художниця, яка занепадала на нудній роботі, різко збільшила кількість світла завдяки його втручанню.

Надихнувши її снами, він зумів пробудити у ній спрагу творчості. Вона почала малювати прямо на вулиці, роблячи начерки всього, що бачила. Вона почала створювати етюди та міські пейзажі. Вона творила так жадібно, захоплено, ненаситно упивалась малюванням, яке так давно закинула через основну роботу. Її душа сповнювалася енергією радості та світла, і дівчина сама відчувала, наче вона оживає.

На її картини почали звертати увагу перехожі й одного разу хтось запропонував купити її роботу. Дівчині засумнівалася, але Міор відразу подав знак – різкий порив вітру відкрив журнал, який був у неї з собою, і впав у очі маленький підзаголовок зі словом «Дава-а-ай! Роби!». Більше вона жодної хвилини не сумнівалася і продала полотно.

Вже через кілька місяців вона кинула ненависну роботу і почала заробляти тим, що приносило їй не лише дохід, а й задоволення. Вона малювала картини на замовлення. Її рівень світла виріс настільки, що вона піднялася далеко вгору списку душ за рівнем накопиченого світла. Міор більше не повертався до неї, бо це не було потрібно.

Старанність Міора не могла не відзначити Камеолана. А він помітив, що начальниця майже завжди працює допізна, як і він.

Коли робочий день закінчувався, і за робочими місцями залишалися лише чергові Ангели Камеолана і не думала йти додому. Складалося враження, що в неї робоча зміна лише розпочиналася. Ідучи щоразу з Корпорації, він бачив, як вона підходить до різних моніторів і щось робить, обробляє якусь інформацію, робить якісь записи. Іноді вона була настільки захоплена, що навіть не помічала і не чула Міора, який прощався з нею.

Якось він наважився заговорити з нею, коли всі вже розійшлися. Вона працювала на моніторі неподалік нього, і він наважився звернутися до неї, а не просто попрощатися.

– Ви все працюєте, Камеолано. Може, я вам можу чимось допомогти? Я не переробляю сильно, як ви й наказали, але зовсім не проти цього, – скромно посміхнувшись, сказав він їй.

Камеолана відволіклася від монітора й одразу вимкнула екран. Вона посміхнулася до Ангела, який теж був їй симпатичний, і спокійно відповіла.

– Боюся, ти не зможеш допомогти мені. Це моє особисте завдання. І я не смію затримувати тебе, Міоре. 

Камеолана ніби завмерла в очікуванні, коли він пройде далі до виходу.

В її очах сяяв космос, але з кожним днем ​​Міору здавалося, що погляд її ставав тьмянішим і бляклішим. Він чемно кивнув головою на прощання і пішов до виходу, але цей погляд Камеолани ніби на ньому відбився. Від цього він завмер і, обернувшись, з тремтінням у голосі наважився сказати їй про свої переживання.

– Я бачу ваш сум і тугу. Ні, не подумайте! Ваша аура бездоганна… Але я все одно бачу… Ваші очі… Небо в них тьмяніє з кожним днем, і мені боляче бачити це. Вибачте, Архангел Камеолана. 

Він сам зніяковів від своєї нечуваної сміливості та завмер, готуючись до гніву й докору за своє небачене нахабство розмовляти з Верховною Жрицею Архангелом Камеоланою в такому ключі.

Але Камеолана мовчала. Її вразили слова Міора. Він був настільки правий. Ніхто, ніхто більше на цілому Небосхилі, ніхто в цілому Всесвіті не відчував її так, як він. Ніхто не помічав у ній цих почуттів, адже вона ретельно їх приховувала, і зовні ніяк не видавала себе.

Він ніби прочитав її зсередини, і навіть аура радості та умиротворення не змогла його провести.

Несила більше ховатися, вона підійшла до Міора, що стиснувся в очікуванні догани, і взяла його руку. Він підняв очі та глянув на неї.

Тепер він ще виразніше побачив у її очах не просто небо. Це були хмари, що згущалися, наповнені дощами зі сліз – невиплаканих, застиглих сліз.

Розуміючи один одного без слів, вони відійшли в затишний куточок холу, подалі від чужих очей і сіли на лаву, що стояла за величезною колоною. Вони просто сиділи мовчки та, здавалося, у цьому мовчанні були тисячі слів, нескінченна довіра та близькість.

Міор ніколи не відчував іншого Ангела, як себе. Помовчавши, Камеолана заговорила. Вона зважилася поділитися своєю історією з Ангелом, який виявився їй таким близьким, який відчував її так, як ніхто інший. Їй було байдуже, що він її підлеглий. Їй було байдуже, що вони мало одне одного знали насправді.