16. Ангельська сізіфова праця

Міор так глибоко поринув у свій медитативний сон, що навіть не з першого разу почув, як його кличе жіночий голос.

– Агов! Прокинься! – луною відгукнулися слова в його голові.

Тільки коли він відчув м'який дотик чиєїсь руки, він розплющив очі та побачив перед собою обличчя Камеолани.

– Прокинься! Робочий час давно скінчився, – знову повторила вона з легкою усмішкою на обличчі. Вона вдивлялася в погляд Міора, намагаючись зрозуміти, чує він її чи ні. Побачивши нарешті, що той повернувся у себе, вона поблажливо видихнула і посміхнулася ще ширше. 

– Отже, спимо на роботі?

– Я… Ні, що ви! Адже не робочий час... Я просто не помітив, як день закінчився...

Міор різко стрепенувся, розправив плечі й став на ноги. Від такого раптового пробудження він здивувався і не знав, куди себе діти. А тут ще й сама Камеолана застала його так!

– Спокійно, спокійно! Я просто жартую, – заспокоїла вона новачка. – Я не проти, що ти відпочиваєш. Але я проти таких навантажень! Мені потрібні свіжі, бадьорі та мислездатні Ангели.

Міор трохи струсив головою і почав сумбурно пояснювати:

– Я почав з низів списку, як ви й радили. Але людей так багато з критично низьким рівнем світла! Я хотів якнайшвидше опрацювати всіх. І навіть не помітив, що робочий час минув.

Камеолана посміхнулася та присіла поряд.

– Ось побачиш, завтра у списку буде не менше людей. Наша праця, на жаль, не має кінця. Як це у землян узвичаєно говорити – «сізіфська праця», так? Я часто чую цю фразу від Ангелів із Землі.

– Сізіфова праця, – поправив її спантеличений Міор. – Але я так боюся щось упустити, боюся не встигнути. Адже це чиясь душа! Мою душу колись врятували, хтось з Ангелів Небосхилу, хто опікав мене. Але якби той момент було втрачено, мене б не було тут.

– Це похвально, що ти прагнеш усім допомогти, але, на жаль, Земля – один із найпроблемніших наших проєктів зараз.

– Чому так?

– Цей світ найбільш густонаселений і розрізнений. І, попри багатство планети різними ресурсами, землянам їх не вистачає. Вони зациклені на матеріальному, зациклені на задоволенні своєї оболонки й не чують поклик душі, не розуміють знаків. І потім, на різних частинах планети абсолютно різний рівень життя, різні релігії, політичні устрої. У жодному зі світів з таким самим рівнем розвитку немає такої розрізненості. Ця тенденція продовжується вже кілька земних століть, і всі наші спроби змінити хід історії не мали тривалого ефекту. Люди бачать лише земні блага і ставлять їх понад усе інше.

– А якщо дати стільки матеріальних благ, щоб людина взагалі нічого не потребувала? Адже тоді їй залишиться лише думати про духовне, – припустив Міор.

– Найчастіше отримавши більше, оболонка хоче ще більше. Зростає лише матеріальне споживання, а оборот енергії – ні. Ми намагалися експериментувати. Мельтор та його Департамент розробки Світів Третього порядку створили Утопію – експериментальну планету із легкими умовами виживання. Утопійцям не потрібна їжа. Вони живляться безпосередньо світлом, енергією космосу, як і ми. Але перші результати розчарували. Душі розвивалися слабко та дуже повільно. Вони мало витрачали світла, але мало його й виробляли. Без їжі, конкуренції та конфліктів, душі були зациклені на собі, переносили своє «я» у творчість, але мало контактували та обмінювалися ресурсами, знаннями, емоціями. Душі повільно розвиваються за таких умов. Проєкт залишили, адже він окупає себе, але приріст світла та нових Ангелів дає низький. Земля, на жаль, теж зменшує темпи...

– А якщо спробувати донести до землян цю інформацію відкрито? Дати знання про Небосхил, про Ніщо? Що як розповісти їм про їхню кінцеву мету? Що життя на Землі – це лише університет для душі. Може, земляни не будуть так триматися за потреби оболонки?

– Це виключено. Подібні експерименти не мали успіху ще з часів Атлантиди. До того ж досвідчені душі й так знають цю інформацію інтуїтивно. Високорозвинені люди здатні черпати інформацію із глобального інформаційного поля – частково, звісно. Зрілі душі, які наближаються до завершення свого розвитку, сильніше відчувають потяг до духовного, прагнуть розвиватися. Згадай свої останні життя. Ти інтуїтивно жив за законами природи, прислухався до душі. Але молоді слабкі душі, отримавши таке усвідомлення, просто не впораються з такою метою, точніше їх оболонки. Розвиток має йти поступово. Це те саме, що пояснювати дитині, як побудувати космічний корабель.

Він захоплено слухав Камеолану і розумів, скільки всього він ще не знає. Потрібно терміново заповнити ці прогалини.

– Невже нічого не можна вдіяти? Переробити спосіб життя, змінити хід історії ... – Міор різко замовк, зрозумівши, що, мабуть, сказав дурість. Адже Ангели не можуть прямо впливати на життя людей. Світи мають розвиватися незалежно. Він одразу скоригував своє питання: 

– Вплинути на уми великих людей? Усунути червоточини, що захопили владу?

Камеолана поблажливо посміхнулася. Її розчулював щирий натиск і прагнення свого нового підопічного. Але ця розмова її вже втомила: багато чого він ще не знає.

– Ми вже заговорилися з тобою. На всі запитання одразу й не відповіси, але в нас попереду ціла вічність. Не намагайся осягнути все й одразу! Даю тобі вихідний завтра. Точніше, вже сьогодні. Добре відпочинь і знову берись за роботу. Я бачу в тобі великий потенціал, Міоре!

– Але ж як…

– Ні слова більше! Негайно вирушай додому! Це наказ, – перебила його усміхнена Камеолана.

Вона підійшла до дверей і проводжальним поглядом показала Міору на вихід. Йому залишалося лише слухняно покинути хол і вирушити додому.

– Добре. Звісно. – Міор не став суперечити начальниці. – До побачення! Дякую вам, Архангеле Камеолано!

– Завжди рада відповісти на твої запитання, Міоре! Але вже не сьогодні! Іди! Світло з тобою.

Міор покинув будівлю Корпорації та швидко попрямував до свого житла. Він почував себе досить бадьоро і натхненно. Він стільки нового дізнався від свого куратора. І зрозумів, наскільки мало він знає про Всесвіт. Ангелові зовсім не хотілося відпочивати.