13.1 Знову в казку

– Та подруга, в якої я жила ... Коротше, я з'їхала від неї. І збиралася переночувати в кафе, доки не знайду квартиру. Все це складно… Ви мені вибачте за це. Я не знаю, що зі мною, все так навалилося. І за вазу вибачте! Мені так соромно! І зараз соромно! – схлипуючи, уривчасто пояснювала Христина і знову почала плакати.

– Та годі ... Ну досить ридати! – роздратовано намагався заспокоїти її Алекс. Він уже не знав, що б такого зробити, аби вона перестала вити. Він відчував часткову провину за те, що сталося, за невдале запитання, а її ридання все дужчали. 

– Гаразд, ну поживіть поки що в мене. Поки з подругою не помиритесь. – видав Алекс і замовк. Ніби тут же пошкодував про сказане.

– Я з нею не помирюся. – вже спокійнішим голосом сказала Христина, все ще переварюючи його пропозицію. Може, вона не дочула?

– Ну окей. Тоді поки нову подругу не знайдете. Поїхали, таксист уже зачекався, вже пізно, а мені завтра рано вставати, – з ще більшим роздратуванням почав квапити її хлопець.

– Ви серйозно? Я навіть не знаю, як дякувати… Я вам заплачу! Тільки наступного тижня, коли стипендія прийде... Я можу прибирати, готувати... – Христина почала белькотати щось, ніби її наймали в покоївки.

– Добре, ось з тієї вази й почнете, – відповів він, уїдливо посміхнувшись, і тут же про всяк випадок додав із серйозним виглядом. – Жарт! Немає її вже…

Христина сама не очікувала, що погодилася пожити у малознайомої людини. Після зриву їй здавалося, що все вже не так важливо. І вона не мала вибору, адже ночувати в кафе – теж не вихід. Потрібно було кудись йти, а в неї навіть не було друзів, які могли б їй дати притулок.

Все її життя крутилося навколо двох найближчих їй людей – Артема та Кіри. Коли вони були в її житті, їй більше ніхто не був потрібен. Вона ні з ким не намагалася зблизитись. Коли вона розлучилася з Артемом, у неї залишалася Кіра. А тепер нікого немає. До того ж після непритомності та після того, як вона висловила Алексу всі свої біди, вона відчула якусь незрозумілу близькість з ним. Він уже не був таким незнайомим.

– Я речі тільки заберу, – сказала вона і помчала в підсобку.

Через хвилину вони сиділи в машині. На цей раз Алекс був не на своїй. А може, той гарний представницький чорний седан, яким вони їхали в ніч їхнього знайомства, був службовим автомобілем? Може, й квартира зовсім не його? Христина губилася в здогадах, але все ж таки прийшла до думки, що він далеко не бідний. Одні його рукавички, напевно, дорожчі, ніж все її вбрання.

– Ой, я забула сигналізацію увімкнути! Зачекайте на мене, будь ласка, – благаюче подивилася вона на нього. Алекс жестом дав зрозуміти, що зачекає. Таксист невдоволено цокнув язиком, але нічого не сказав, чекаючи щедрих чайових.

Христина закрила кафе та знову сіла в машину. Вони їхали нічним містом, і все навколо знову стало здаватися їй чудовим. Жовті клени горіли у світлі ліхтарів. Ще зелені газони нагадували про літо. Нескінченні вивіски великого міста здавались такими величезними, коли дивишся на них із машини вночі.

Дівчина переважно їздила на метро або в переповнених маршрутках. З вікон усе виглядало зовсім іншим. Вона їхала знайомим маршрутом, але ніби вперше. Все здається іншим, коли ти на пасажирському сидінні, а поряд з тобою приголомшливий чоловік. Кріс вирішила завести бесіду і потихеньку випитати про її рятівника більше інформації. Він уже вдруге приходить їй на допомогу. Може, це недарма?

– Вибачте, а чим ви займаєтесь? У сенсі де працюєте? – обережно, як і раніше, на «ви» звернулася до нього вона з питанням.

– Може офіційно перейдемо на «ти»? Ці переходи з "ви" на "ти" і назад мене трохи напружують.

– Звісно! – полегшено видихнула дівчина. Їй теж було ніяково від цього статусу їхнього спілкування на межі «ти» і «ви».

– Тебе цікавить, ДЕ я працюю, а не ким?

Таке питання поставило дівчину в глухий кут. Їй здавалося, що вона спитала цілком зрозуміло про його професію.

– Людина може працювати у банку, але це не означає, що вона банкір. Вона може працювати там прибиральником, наприклад.

– Я мала на увазі, хто ви за професією. Ти… Вибач, ти не повинен відповідати.

– Я головний інженер міжнародної авіакомпанії Blue Sky.

– Ого! Як цікаво, – Христина здивувалася, але до кінця все одно не розуміла, чим він займається. Але вже не сумнівалася, що він – важлива людина і точно багата.

– А я навчаюсь у Національному університеті на перекладача англійської, німецької та французької мов. Завжди мріяла вивчати мови. Ось тепер це роблю.

Алекс схвально кивнув і обережно додав:

– Я не займаюся прийняттям на роботу.

– Ні, я не до того... Я просто у відповідь... Подумала, вам, тобі буде цікаво... Я другий рік живу в столиці. Приїхала з маленького містечка на сході, коли поступила. Ми з подругою разом поступали, я їй допомагала в усьому... Ну, з тією самою... – Дівчині тепер було важко навіть вимовити ім'я Кіри.

– І що ж подруга такого накоїла, що вижила тебе з дому? – мигцем глянувши на дівчину, поцікавився він.

– Я сама пішла. 

Христина не хотіла здаватися в його очах ще більшою нікчемністю і вирішила не розповідати про Артема та зраду.

– Мабуть, хлопця не поділили? – усміхнувшись, припустив догадливий Алекс.

– Щось на кшталт цього. Вони зустрічалися у мене за спиною, і я дізналася про все, тільки коли ми розлучилися з ним. Сьогодні переконалася у цьому, от і пішла. Зібрала речі та пішла. 

Христина все-таки розповіла, що трапилося, і на диво, їй полегшало.

Алекс мовчки дивився на дорогу.

– А ти живеш один? – після недовгого мовчання знову поцікавилася вона.

Христина здогадувалася, що він не одружений, але їй хотілося дізнатися щось про його особисте життя. Така форма питання видалася їй найбільш доречною.

– Так. – Олександр зовсім не хотів вдаватися до подробиць і на всі запитання відповідав коротко.