12. За прогнозом погоди – метеоритні дощі

Життя Христини котилося у безодню. Їй здавалося, що все, до чого вона більш-менш звикла, все, що вона мала сталого у житті ще донедавна – стосунки, оселя, дружба – в мить розсипалися та перетворилися на попіл, що просипався крізь пальці. Тоді вона бачила тільки кінець життєвого етапу, і навіть не знала, що вже стоїть на порозі чогось нового, визначного. На відміну від Міора, який знав це з абсолютною впевненістю.

Гуляючи Небесним містом, оточеним нескінченним космосом, Міор милувався прекрасними картинами в небі своєї нової планети. Таке він міг бачити хіба що уві сні, бувши людиною.

Місто Ангелів являло собою небесне тіло, що як і всі інші, пливло у Всесвіті, переміщувалося серед галактик і астероїдів, комет і зоряних скупчень. Атмосфера планети була надзвичайно щільною, але прозорою, покриваючи її куполом, як у планетарії.

Планета не була прив'язана до будь-якої системи чи світила. Звичайно, пропливаючи близько до великих небесних тіл, жителі Небосхилу відчували якесь тяжіння і неприємні гравітаційні сили. Ці явища для них були дискомфортними, на кшталт того, як реагують земляни на магнітні бурі. Але таке траплялося рідко, адже в основному планета рухалася певним «безпечним» маршрутом, щоб не відбулося зіткнення і так, щоб не перетинатися з іншими світами. Зазвичай навколо було темно і лише вдалині можна було бачити дивовижні вогні та світіння, а Небосхил освітлювався власною енергією.

Але іноді погода на Небосхилі змінювалася, і можна було спостерігати дивовижні фантасмагоричні хороводи з тисяч зірок, що зароджувалися, вирували та згасали. Погодою на Небосхилі називали те, як виглядає простір навколо. 

У цей період на Небосхилі йшли метеоритні дощі. Скупчення астероїдів  ударялись об купол-атмосферу Небосхилу та яскравими спалахами згоряли в небі, нагадуючи феєрверки. Ангелам подобалася така "дощова" погода. Вона завжди була особливою, адже не так часто їхня планета пропливала близько інших небесних тіл.

Після Церемонії Посвячення пройшло не так багато часу – лише кілька днів за Ангельськими мірками. Якби Міор був на Землі – то цей проміжок обчислювався б тижнями, але на Небосхилі час біг зовсім по-іншому. Ангели мали якимось чином його відраховувати, щоб жити в унісон зі Світами третього порядку, тож виробили певну систему. 

За основу була взята середня тривалість життя людини-оболонки. Наприклад, мінімальний серед Світів Третього порядку середній термін життя мав альтурнійець – лише 50 років. Найвища тривалість життя була на Холісті – 300 років. В інших світах ця цифра варіювалася в межах 90-150 років, тому одиницею обчислення часу було взято середню цифру по всіх планетах, а це близько 100 років. Цю одиницю часу на Небосхилі назвали сентумом, щось на кшталт одного року на Небосхилі.

Ангели теж були не вічні, але середня тривалість їхнього життя була по 2-3 декантуми або 200-300 тисяч років, що ціла вічність для людини. Довше цього жив лише Верховний, один із Першоангелів – прабатьків Небосхилу. Скільки йому було років не знав ніхто, як і те, як йому вдається залишатися у своєму первинному образі, не зливаючись із Всесвітом майже цілу вічність.

Кожен Ангел робив усе в потрібний момент, а потрібний момент визначався сам по собі, ніби всіма ними керував колективний розум, що працював, як годинник. Був час для роботи, для відпочинку та медитацій, особистих зустрічей та інших справ. Ангели встигали все.

Міору, як і іншим жителям Небосхилу, не треба було їсти – їм було достатньо космічної енергії світла, якою вони підживлювалися під час своїх відокремлених медитацій наодинці з цілим світом. Вони не спали, як це роблять люди та інші живі організми. Медитації були для них сном і відпочинком. Під час них вони набиралися сили для нових справ. Ангелам не треба було думати про день насущний. У кожного було своє завдання та свої цілі, яким ніколи не буде кінця, тому їхнє існування було осмисленим, одухотвореним і повним вищого задуму.

Міор вже увійшов у цей ритм – ритм життя Ангелів. Він також, як і вони, відчував потребу в медитаціях та відпочинку, а решту часу він просто гуляв, бо поки що не було іншої роботи. Йому подобалося медитувати біля Озера Споглядання та в Альтанці Світобудови, він любив милуватися Садами Гармонії, іноді гуляв у Горах Сили.

Він проводив час у спогляданні, відкривався пізнанню і постійно відчував почуття єднання зі світом, спокійну радість та вищу гармонію. Його знання про цей світ розширювалися, а також він встиг познайомитися з багатьма іншими Ангелами.

Кілька разів усіх новоприбулих збирали у великому холі Залу Урочистостей, де знайомили їх з устроєм Всесвіту. Всі ці знання були закриті для інших світів.

На чергову таку зустріч Міор йшов разом із Зорієм, таким самим новоприбулим, як і він. Вони познайомилися під час однієї з прогулянок Садами Гармонії й з того часу кілька разів гуляли разом, спостерігаючи за красою Всесвіту.

Зорій був близький Міору за духом. Вони відчували взаємну симпатію і схожість, тому любили обговорювати все-все-все на світі.

– Чому ми всі виглядаємо по-різному? Ось чому я такий? Адже міг би прийняти жіночий вигляд, – міркував Міор, неквапом крокуючи кам'янистою стежкою з дрібної гальки.

– Я ставив собі таке запитання. Мені прийшло розуміння того, що ми виглядаємо так, як найбільш комфортно нашій первинній душі, – зі знанням справи відповів Зорій. – Ось ти в основному проходив життєві уроки на Землі у вигляді чоловіка, тому й виглядаєш як збірний образ усіх твоїх втілень.

– Точно. Значить, ти проходив свої життєві шляхи на іншій планеті – Холісті, де у людей розкосі очі химерних кольорів та фіолетове волосся. Тому ти схожий на землянина, але з фіолетовим волоссям і дивними очима, – навздогін словами Зорія протараторив Міор, отримавши таке ж усвідомлення.

– Тільки не ми схожі на людей, а скоріше, вони створені за подобою Ангелів, – додав Зорій, мабуть, відчувши чергову хвилю раптового розуміння.