11.1 Безвихідь. А може, ні?

Христина отримала своє. Тепер вона знала правду, і безглуздо було щось спростовувати.

– І як давно ви крутили у мене за спиною? З того дня народження чи раніше? – спитала вона, почергово дивлячись то на Артема, то на Кіру. Вони мовчали. Зрозумівши, що це вже й не важливо, Христина взулася, взяла валізу, і збиралася йти.

– Ну, жити вам-не тужити, дорогі мої! Нехай бусинки на трусах не натирають! – гнівно кинула вона наостанок, і стала нервово спускатися сходами з валізою, голосно вистукуючи підборами кожен свій крок. Кіра мимоволі відійшла вбік і зуміла тільки й видавити з себе:

– Кріс, пробач… Все не так…

– Пішли ви обоє... – різко обернувшись, кинула вона почервонілій Кірі.

Христина вибігла з під'їзду, навіть не відчуваючи всієї тяжкості незручної громіздкої валізи, набитої речами. Дівчина відчувала, як нагрібає істерика, до горла підкочує ком. Їй хотілося ридати та кричати, але вона трималася щосили, бо знала, що просто не зможе зупинитися. Дошкандибавши ледве-ледь до маршрутки, через годину вона дісталася до будинку Кіри.

– Трохи грошенят не знайдеться, дівчино? – знову причепився до неї той самий безхатько із зупинки, що вказував їй дорогу. Тепер він сидів на лавці на шляху до будинку експодруги.

– А вам на що? На горілку, мабуть? – злісно гаркнула на нього Христина, дотягнувши валізу до лави, і гулко кинувши його на землю.

– Ображаєш... Не п'ю я вже три роки. На нове життя я накопичую!

Христина скептично хмикнула.

– Краще б роботу пошукали, швидше б справа пішла.

– На роботу не беруть, смердючий я, брудний. Опустився я... Дружина мене виперла п'ять років тому з дому, документи мої порізала, все до рук прибрала, от і ходжу жебракую. Кому я потрібний? Але не п'ю, люба! Що дадуть люди добрі – на нічліжку витрачаю, на продукти.

– І скільки ж вам треба на "нове життя"?

– Мені б кілька сотень доларів зібрати... Купив би костюм, зняв би квартирку, документи оформив би. Там, дивишся, і робота мені знайшлася б. Я водій.

– Ось все, що є, – Христина простягла безхатьку зім'яті кілька купюр, після чого знайшла в кишені ключі та, знову піднявши свою валізу, подалася до дверей під'їзду, де довелося прожити не так довго, як гадалося.

Їй стало ніяково, що вона так грубо налетіла на безпритульного. Він і справді не був схожий на алкаша. Від нього погано пахло, але не алкоголем. Просто виглядав він дуже убого і неохайно, одягнений був у казна-що, на ногах носив шльопанці на кілька пар шкарпеток, хоча ночами вже підморожувало.

Христина завжди подавала милостиню. Чомусь не могла пройти повз просто так, особливо якщо її просили. Саме тому вона майже завжди носила дрібні купюри в кишені. На цей раз дрібноти не знайшлося. Та вона й не шукала особливо. Її трясло від обурення, а адреналін бурлив у крові.

Безхатько жадібно схопив зім'яті гроші та радісно заголосив у своїй манері, обсипаючи виснажену Христину напуттями та побажаннями:

– Він не вартий твоїх сліз, дівчинко! Десь на тебе чекає інший. Хороший!

Тільки нервово схлипнувши від таких слів, Христина помчала до Кіри додому. Не знаючи, як швидко повернеться її сусідка, вона все ще не дозволяла собі плакати й почала збирати речі.

Що робити далі, вона не мала жодного поняття. Вона відчувала, що має піти. Але, реалізовуючи свій план з викриття колишнього коханця і вже колишньої подруги, дівчина навіть ні на хвилину не задумалася про те, де вона тепер житиме і куди їй йти. Мабуть, десь у душі вона до останнього не вірила, що побачить Кіру в Артема, що її найстрашніші підозри виявляться правдою. Але тепер реальність і безвихідь дихали їй просто в обличчя. Більше нічого не вигадавши, з трьома сумками вона викликала таксі та вирушила до кафе, де працювала. Не з бомжем же їй ночувати на лаві біля під'їзду?

Було вже пізно, і в кафе, напевно, лишилася тільки Люся. Вона завжди йшла останньою, бо все перевіряла та закривала кафе. Іноді адміністраторські обов'язки виконував бармен Сашко, але сьогодні точно була Люсіна зміна. Єдиним шансом для Христини не залишитися ночувати на вулиці було умовити єхидну дівчину впустити її та дозволити таємно переночувати у підсобці.

– Гей, ти чого це з сумками? Я вже закриваюся! – обурено заверещала Люся, побачивши захекану, з червоним обличчям Христину, що тягла з останніх сил три сумки.

– Люсю, ти мене не любиш, але я просто не маю сил з тобою зараз сперечатися. Мені нема куди йти. Просто пусти мене та й усе. 

У голосі Христини було стільки безвиході та втоми. Вона виглядала такою нещасною і розчавленою, що навіть Люся не змогла видавити з себе нічого їдкого, жодного уїдливого коментаря. Вона просто кивнула і віддала дівчині ключі, зрозумівши, що в неї трапилося щось погане.

– Ти тільки сумки сховай, щоб хазяйка не побачила, – сказала вона, одягаючи пальто. У її голосі навіть чулося співчуття. – І сигналізацію увімкни, коли я піду… І в бар, дивись мені, ні-ні! Якщо чогось начудодієш, я тебе звільню! Ладно, я пішла…

Не почувши нічого у відповідь від нещасної Христини, що впала без сил на найближчий стілець за одним зі столиків, Люся пішла.

Христина залишилася сама в порожньому кафе, у повній тиші. Зараз би самий час відпустити себе в риданнях, але вона не могла заплакати. Стільки часу стримувалась, і тепер її наче переклинило. Навіть дихання було якесь затиснуте. Вона вирішила продумати, де розташуватися на нічліг і куди краще сховати дві великі валізи та сумку.

Потрібно було терміново шукати житло. Десь брати на нього гроші, яких вона, звичайно, не мала. Частину своїх заощаджень вона вже витратила на оплату житла разом із Кірою за цей місяць, а стипендія та зарплата будуть лише наступного тижня. Їй треба було щось їсти та десь спати. Але був і позитивний момент – Люся виявилася не таким вже й стервом. Христина навіть не очікувала, що вона так відреагує і впустить її без жодного глузування.

На годиннику було за п'ять хвилин одинадцята. Кафе працювало до одинадцятої або до останнього клієнта, але якщо після десяти довго нікого не було, офіціанти поспішали все прибрати та піти раніше. Дівчина зняла пальто і збиралася його віднести в підсобку, як раптом почула з-за спини дзвіночок, що ожив на вхідних дверях.