11. Зустріч із Артемом

«Напиши мені на іншу карту, коли звільнишся, о котрій завтра під'їхати? Сюди не відповідай. Розрядився телефон», - прочитала про себе Христина. Вона сорок хвилин просиділа над написанням цього повідомлення і вже майже готова була його відправити. Їй завадила Кіра:

- Кріс, ти чай будеш? Я ставлю чайник.

- Ні, не хочу, - сухо відповіла Христина. Її з'їдала образа.

Невже Кіра могла її зрадити? Вони стільки разом пережили, разом росли в сиротинці, разом вирішили вступати до одного і того ж ВНЗ, тепер разом живуть. У Христини все це не вкладалось у голові.

Ще трохи подумавши над текстом, вона відправила Артему заготовлене повідомлення і почала чекати на відповідь. Вже за кілька хвилин вона почула улюлюкання Кіркіного телефону.

"Відповів одразу", – з полегшенням подумала вона.

Прочитати повідомлення непомітно у неї ні за що не вийшло б. Кіра, як маніячка, носила свій смартфон завжди із собою, навіть у душ та туалет. Вона не розлучалася з ним ні на мить. Навіть уві сні клала його під подушку. Така маніакальна залежність Христину не дуже дивувала. Кіра вела активне соціальне життя, весь час ходила тусовками, вела профілі у всіх соцмережах, колекціонувала підписників. Але тепер їй почало здаватися, що подруга просто ховала телефон від неї.

– Слухай, а в тебе якісь завтра плани? Може, сходимо кудись, так щоб затусити до самого ранку? – завела розмову Христина, зайшовши на кухню. Кіра читала повідомлення в смартфоні й мимоволі посміхнулася.

– Чого це ти раптом? Тебе ж зазвичай нікуди не витягнеш? – здивувалася Кіра.

– Та так. Депресія нагрібає. Часто думаю про Артема… – Христина швидко відповіла заздалегідь заготовлену фразу, чекаючи здивованої реакції Кіри на її пропозицію потусити.

– Тільки не починай знову! Ти з ним розійшлася, і він у минулому, пам'ятаєш? Я б із задоволенням завтра, але мене на побачення запросили… Вибач, Кріч! Давай післязавтра потусимо? – ніби засмучено виправдовувалася Кіра. Христина навіть і не думала її відмовляти, адже саме це їй і треба було.

– А о котрій ти йдеш? Хто цей наш новий герой? – з фальшивою цікавістю почала випитувати вона. Їй було цікаво, куди ж заведуть Кіру її власні байки, і чи потрапить вона в капкан своєї ж брехні.

– Пам'ятаєш, розповідала тобі про голову студради? Крутий хлопець! Дуже гарячий! Ідемо завтра з ним у кіно. Сеанс о восьмій, тож…

– І що за фільм? – з усмішкою запитала Христина, відмітивши для себе час побачення – восьма вечора.

– Та яка, дідько, різниця! Я ж не кіно йду дивитись, подруго, ти що!? – на льоту викрутилася Кіра. Втім, їй завжди це чудово вдавалося. Христина подумала, що на її місці вона вже б почервоніла, розгубилася і в усьому зізналася б. Але вона була не на її місці. А на своєму – принижена, зраджена та нікчемна.

Тепер Христина знала, о котрій годині їй треба було бути в Артема, щоб викрити цих двох у їхній підлій зраді.

Наступного дня о пів на восьму вечора вона вже сиділа на лавці біля під'їзду Артема. Почекавши двадцять хвилин, вона наважилася увійти. Кіра ніколи нікуди не приходила вчасно, тож треба було почекати. Ще хвилин десять дівчина простояла під квартирою. Коли мала стрілка годинника перейшла позначку вісім, вона зателефонувала у двері.

Артем відчинив, не дивлячись у вічко, і був здивований. Він явно очікував побачити будь-кого, але не Христину.

– Ти чого прийшла? – грубо спитав він з порога, поправляючи вологий рушник на стегнах. Він явно тільки вийшов із душу. Краплі води стікали його накачаним торсом і потужними плечима, прикрашеними переплетенням татуювань. А  колись же вона танула від одного виду цих візерунків на сильних руках... Дівчині навіть не вірилося, що вони були близькі. Тепер усі малюнки на його тілі викликали в ній не замилування та тремтіння від легкого збудження, а огиду та злість.

– Хочу зібрати свої речі. Не пустиш, сидітиму в тебе тут під дверима, – швидко випалила вона ще одну заготовлену фразу.

Подивившись на годинник, Артем нервово пустив її всередину.

– Давай тільки швидко, я поспішаю.

Він зайшов у ванну, продовжуючи приводити себе до ладу.

– Ти кудись поспішаєш у рушнику, я дивлюся? – уїдливо перепитала Христина, знімаючи взуття і жадібно заглядаючи з коридору до вітальні, яка була і спальнею у його однокімнатній квартирі.

– Давай збирай манатки і йди! – грубо крикнув він із ванної, обриваючи будь-які питання. Ще б пак! Він поспішав виставити за поріг непрохану гостю до приходу тієї, яку цій гості в жодному разі не можна було бачити в нього вдома.

Швидко знявши взуття, дівчина заскочила до спальні, одразу помітивши романтичний антураж навколо: на тумбі стояло шампанське і два келихи, лежала відкрита шоколадка, нарізка із фруктів, скрізь стояли свічки. Бачачи, що Христина не поспішає, Артему нічого не залишалося, як почати самому швидко витягувати з шафи її речі, що залишилися, і складати в першу-ліпшу сумку. Нервово притримуючи мокрий рушник, він почав купою вивалювати її одяг з шафи на підлогу.

– О, шампанське! Обмиємо наш розрив? – як ні в чому не бувало, Христина схопила келих з тумбочки й відламала шматочок шоколаду. – Наллєш?

Артем тим часом зі швидкістю блискавки запихав Христинини речі в сумку і вже через кілька хвилин виніс багаж у коридор, ніяк не реагуючи на її слова.

– Ось твої речі. Тут все. — трохи запихавшись від такої шаленої швидкості, сказав він, простягаючи їй величезну стару валізу.

– А як же трусики з бусинками? – з викликом кинула йому вона, натякаючи на те його фатальне повідомлення, яке адресувалося Кірі, але прочитала його Христина.

Артем завмер у здивуванні. Він не міг збагнути, звідки вона дізналася.

– Що ти несеш? Давай уже йди, – розгублено став він мало не випихати Христину в під'їзд. Мабуть, до нього стало доходити, що десь криється каверза, але він ще не міг зрозуміти, чого Христина добивається. Аж раптом почувся знайомий їм обом дзвінкий стукіт підборів у під'їзді. Артем зрозумів, що Христина якимось чином дізналася про них.