8. Секрети Кіри

Поки десь в іншому вимірі, на Небосхилі, час не мав особливого значення, в одному зі світів третього порядку – на планеті Земля, кожна хвилина спливала відчутно. Для когось вона була першою, для когось – останньою. А для студентки Христини час йшов наче у безодню, як і все її життя. Та навіть у такий непростий період вона знаходила в собі сили насолоджуватися моментом.

Осінь цього року була просто казковою. Саме такою, як любила Христина. Сухі та теплі сонячні вересневі дні з кожним днем ​​все яскравіше прикрашали міський парк, через який дівчина часто ходила до університету та на роботу після занять. Вона йшла тротуарною плиткою, постукуючи підборами, і дивилася на купи листя, що лежало на газонах. 

«І навіщо вони прибирають листя у парку? Вбивають усю красу. От би пошурхотіти ним, як у дитинстві», - думала вона, жадібно наступаючи на рідкісні сухі листочки, які ще не встиг підмести двірник. Вони приємно хрумтіли під ногами, і дівчина мимоволі посміхалася.

Христина любила цей час: коли вже не спекотно, але ще не вдарили морози, і не дощило. Вона насолоджувалася кожним сонячним днем. Раділа, що може носити туфлі та легкі кофточки, адже ще зовсім не холодно. До того ж всі її теплі речі залишилися у квартирі Артема, і вона ніяк не могла змусити себе з'їздити туди.

Її думки перервав звук повідомлення у телефоні. Воно було від Кіри: 

«Скажи старості, щоб мене не відмічав, я запізнююся, але буду на другій парі!!! P.S. Сплю…» і смайлик, що хропе, наприкінці. 

"Авжеж! На другій! Хоч би до третьої пари підтягнулася», - скептично подумала Христина та поклала телефон назад у сумочку.

Кіра дала їй на якийсь час свій старий мобільний, поки її був у ремонті. Сімка якимось чином теж пошкодилася, тож подруга віддала їй свою запасну, доки та не зробить собі нову. Майже всі необхідні контакти у них все одно були спільними, а Кіра дзвонила з цієї картки рідко. Напевно, тому Христина постійно забувала купити нову сімку, згадуючи про це лише вдома, коли на неї починала бурчати незадоволена подруга.

Пари закінчилися, а Кіра так і не з'явилася в універі.

Староста Стасик за традицією слухняно відзначив руду бестію у присутніх, варто було Христині попросити від її імені. Стасик, як найвідповідальніший у світі староста, завжди чесно ставив пропуски навіть бугаю Артуру, який Стасика міг розчавити, як жука, лише своїм поглядом. Той тремтів, як осиновий лист у тіні Артура, але все одно ставив пропуски. Нікому не вдавалося умовити та навіть підкупити худорлявого та мовчазного Стаса. Жодні благання і навіть сльози та декольте розпусної Ірочки за прізвиськом П'ятий розмір не діяли на малопримітного кучерявого хлопця, який, як маленький Фродо, отримав величезну владу – посаду старости та журнал відвідувань. Його так і прозвали у групі – Гобіт.

Після пар він часто заходив на кафедру до викладачів, тому побоюючись наслідків, ніхто з прогульників далі погроз кулаком та словесних образ не йшов. Згодом до Стасика всі звикли й перестали навіть намагатися вмовити його на порушення. Але тільки не Кіра. Вона шепотіла йому щось на вухо і – вуаля! – хрестик у журналі акуратно перероблявся на галочку.

«І що вона тільки зробила з цим скромнягою, що той готовий заради неї на все? Вона або з ним переспала, або залякала бідолаху до жаху... Ні, все-таки навряд чи переспала... Стасик, мабуть, досі спить із плюшевим ведмедиком. Напевно, пригрозила, що вирве своїми гострими нігтями серце його любої бабусі», - думала Христина, і від цієї думки їй стало смішно. 

Вона уявила, як Кіра артистично, у своїй манері тримає ніготь вказівного пальця біля шиї переляканої бабусі, а Стасик труситься над журналом, виправляючи її пропуски. А от уявити, як Кіра могла б з ним переспати, у неї зовсім не виходило. Аж надто образ Стасика був невинним у її голові. Хоча Кіра могла. Вона пішла б на все, аби отримати своє.

З роздумами про слабке місце Стасика та його плюшевого ведмедика дівчина вибігла з університету і помчала на роботу.

Благо, її кафешка була в центрі, зовсім недалеко від універу. Після того неприємного випадку зі смертю чоловіка Христина всіляко ухилялася від вечірніх змін, коли була її черга йти з останнім клієнтом. Переодягаючись у роздягальні та готуючись до нової зміни в кімнатці для персоналу, вона розглядала графік наступного тижня.

– Паш, поміняйся зі мною на вівторок? Ти за мене ввечері до закриття – а я за тебе весь день відпрацюю будь-якого вихідного, га? – намагалася домовитись дівчина з іншим офіціантом, з яким більш-менш спілкувалася.

Як і в будь-якому іншому колективі, Христині було складно заводити знайомства та обживатися. За кілька тижнів роботи вона мало з ким потоваришувала. Офіціант Паша кілька разів проводжав її до метро, ​​іноді вони зустрічалися в парку дорогою на роботу, тому була можливість перекинутися парою фраз. Хоча це не можна було назвати дружбою.

– Слухай, Кріс, ну що ти, як маленька? Ти ж не думаєш, що знову хтось помре, якщо ти залишишся останньою? Не можу я у вівторок, – відмахнувся від неї Паша.

– А вона боїться, що ще хтось із клієнтів вирішить краще померти, ніж давати їй на чай! – єхидно прокоментувала адміністраторка Люся, почувши їхню розмову, і вибухнула реготом на всю підсобку.

– Ахах, Люсю, ти що! Так Христина ж демонструє ідеальний сервіс! Обслуговує, як востаннє! – приєднався до Люсіних знущань бармен Сашко. – Її девіз – випити  кави – і померти! 

Усі присутні зайшлися ще більшим сміхом.

– Ха-ха-ха, як смішно ... Жартівники, блін, – Христина схопила свій фартух з бейджем і вийшла з підсобки. Її наздогнав Паша.

– Гаразд, Кріс, я підміню. Не звертай увагу на цих ідіотів, ти нормальна офіціантка, а вони з усіх новеньких знущаються, – зглянувся він над нею. – Але ж ти за мене працюєш у суботу!

– Звісно! Дякую, Паш.

Христина взялася до роботи. Клієнтів сьогодні було небагато, і, якби не злісні коментарі її колег, настрій був би зовсім чудовим.