7. Хорошого потрохи

На ногах, що підкошувалися, з важкою головою Христина швидко дійшла до університету. Було ще зарано, але двері вже були відчинені. Вона пішла в аудиторію, де буде перша пара, зайняла найкраще місце і, спершись на парту, заплющила очі і просто сиділа, не рухаючись.

– Ось вона, пропажа наша! Що, нічка видалася гаряча? – голос з нізвідки вирвав її з безодні. – Ти б хоч сказала, що йдеш. Не чекала від тебе такого, думала, ти щонайменше місяць сумуватимеш за своїм Артемом. 

Це була Кіра. Звідки вона взялася? Христина озирнулася довкола та побачила, що вона вже не одна в аудиторії. Треба ж вона заснула, а здалося, що просто на секунду заплющила очі.

– Взагалі, Кіро, якщо ти не в курсі, цей твій знайомий мене вчора мало не зґвалтував під клубом! А ти була б у курсі, якби не покинула мене одну. Я ледве забрала ноги! І телефон розбився! 

Христина, з широко розплющеними від обурення очима, дивилася на подругу, зовсім не очікувавши, що та навіть не знає, що з нею сталося, і, відповідно, не турбувалася про неї.

– Та ти що! Владик? Та він класний! До того ж і мухи не скривдить. Ти просто все не так зрозуміла, я певна. 

Кіра, помітивши роздратування подруги і що та ось-ось спалахне, відразу поспішила загладити конфлікт і ділово дістала телефон із сумочки. 

– Я прямо зараз йому зателефоную і скажу, що він дебіл! Хочеш? Як він посмів образити мою улюблену Крисю!

– Ні не потрібно! – Христина поспішила відмовити подругу, відразу ж забувши про свою агресію та образу. Кіра завжди вміла уникати сварок і якимось чином примудрялася робити так, що Христина просто не могла довго сердитися на неї. До того ж дівчина злякалася нових непотрібних контактів із огидним Владиком.

– Добре-добре! Як скажеш, люба! Стривай, а де ж ти тоді вешталася всю ніч? Тільки не кажи, що ти повернулася до Арта! Я просто зараз тебе трісну об цю стіну!

– Та ні, ти що! Мені допоміг один чоловік… 

Христина розпливлася в загадковій посмішці і вже передчувала свою докладну розповідь про нічну пригоду та про таємничого Олексія.

– Слухай, пара незабаром почнеться, ходімо звідси. Нам треба поговорити. Ходімо до кафетерію

Кіра не дала сказати подрузі й слова, потягнувши за собою з аудиторії.

За чашкою кави Христина нарешті заспокоїлася і розповіла все, що сталося з нею минулої ночі. І про Алекса. Кіра уважно її вислухала, паралельно встигла написати у профілі Владика, який зараз, швидше за все, валявся десь із диким похміллям, що він виродок і м*дак, у всіх соцмережах. Потім довго сміялася з безглуздого казусу з вазою та оладками.

– Ось тобі смішно! А мені зовсім не до сміху! Ну чому я така ідіотка! От з тобою б цього точно не сталося. А навіть якби й сталося, то ти викрутилася б і не розгубилася. А я – просто убожество… – журилася Христина, хитаючи головою і закриваючи обличчя долонями.

– Та годі! Подумаєш… Прибере. Тим більше в такій доміні, напевно, покоївка прибирається. Він і не дізнається, що там за сюрприз у вазі ти йому залишила, – насилу пригнічуючи смішки, заспокоювала підругу Кіра, намагаючись щосили зробити стримане обличчя.

– Він такий... Я таких ніколи не зустрічала. Як із фільму. Такий вихований, доглянутий, гарний, інтелігентний. А квартира в нього… Страшно уявити, скільки вона коштує. І все так гарно, зі смаком. Може, і справді покоївка…

– Цікаво, скільки він їй платить і як би туди влаштуватися? – замислено промовила Кіра, підраховуючи в думці можливий заробіток покоївки в тому районі. – Ну, ти хоч телефон його взяла? Чи залишила свій?

– А як же! Він же просто мріяв зі мною познайомитися – п'яною, зарьованою дівкою з поплившим мейком на обличчі, в розірваних колготках та з розбитим телефоном у руках. Мало того, що адреси не згадала своєї, як бродяжка якась, так ще й наблювала йому у вазу. Дорогу мабуть. А він мені сніданок залишив... 

Христина знову почала схлипувати і була вже готова знову заплакати, але Кіра боляче штовхнула її в плече.

– Ну ти справді ідіотка! Як можна було навіть телефону не попросити? Сказала б, що може він знадобиться як свідок, що заявиш у поліцію на п'яного Владика, – намагалася підбадьорити її Кіра, але фальш та смішки в її голосі було важко не почути.

– Цей дворецький чи охоронець, не знаю, хто він там... Він мене мало не виштовхав звідти! Через нього я розгубилася і залишила ту вазу з… Ну, ти зрозуміла. Який там телефон… – сумним голосом виправдовувалася Христина. – Була б ти на моєму місці, він би обов'язково телефон твій спитав. А може, і ночувала б ти не в гостьовій спальні.

– Ось тільки не треба робити з мене шльондру! – суворо сказала Кіра, зображаючи, що вона образилася. – Не треба робити, бо… я і є шльондра! – Закотилася гучним сміхом дівчина. – А що приховувати? Я б у нього жити лишилась! А потім ми б побралися!

Регот Кіри заповнив усю кафешку, і нечисленні відвідувачі почали кидати на неї несхвальні погляди.

Христина посміхнулася, намагаючись засміятись у відповідь, але їй було не смішно. Адже то була правда. Та найгірша правда, яку вона завжди знала. Вона дружила з Кірою з дитбудинку, в якому вони разом росли, але так і не навчилася в неї тієї спокусливої ​​розкутості та шаленої чарівності, перед якою ніхто – просто ніхто! – не міг устояти. Вона була лише тінню своєї яскравої подруги.

Причому Кіра зовсім не була красунею. У класичному розумінні: з симетричним миловидним личком і точеною фігуркою, і розкішними кучерями, хвилями спадаючими на плечі. Ні! Вона була симпатичною, але не миловидною, трохи повненькою, але це було їй навіть плюсом. Великий рот приховував білі зуби, які вона не соромилася демонструвати, голосно і зухвало сміючись. Її шалена усмішка, навмисне підкреслена яскраво-вишневою помадою, здавалося, займала півобличчя. Який справжній колір очей у Кіри не знав ніхто, крім Христини. І те – бо та з нею жила. Кіра завжди носила лінзи різних кольорів поверх своїх блідо-сіро-блакитних. Зараз у неї були зелені, а минулого тижня взагалі фіолетові.