5.1 Злополучні оладки

У їдальні на великому обідньому столі стояла тарілка з оладками. Поруч у піалах було щось схоже на джем та сметану.

«Вершки», – подумала Христина, спробувавши вміст однієї з піал. У другій був апельсиновий джем. У кавнику була ще гаряча кава. Біля тарілки лежала записка:

«Приємного апетиту. Я пішов на роботу. Охоронець Вадим викличе таксі. Від нього також можна зателефонувати. Всього найкращого! Алекс»

«Як мило!» – одразу подумала дівчина, притиснувши крихітну записку до грудей і мимоволі посміхнувшись. 

«І коли він встиг приготувати оладки? Він що зовсім не спав? Дивовижний чоловік, цей Алекс».

Христина подумала, що буде неввічливо залишити сніданок на столі недоторканим, якщо він призначався особисто їй. І навіть незважаючи на те, що їйї дико нудило і нічого не хотілося, вона з'їла оладки з джемом і випила каву. Вирішивши помити за собою посуд, вона ледь розібралася з якимось дивним кнопковим краном. Виявилось, що він автоматичний. Варто піднести руку, як починає бігти вода, ще й підсвічується гарним блакитним світлом. Христина такого ніде не бачила.

Всі спроби відшукати відро для сміття не увінчалися успіхом, тому залишки їжі вона склала в якийсь пакетик і вирішила викинути потім по дорозі до університету. Їй було ніяково залишати недоїдені оладки, щоб Алекс не подумав, ніби вони їй не сподобалися або що вона не оцінила його гостинність.

Склавши чистий посуд на тумбі біля мийки, вона повернулася до вітальні, де спала.

Вона підійшла до вікна. Краєвид був просто дивовижний. З дванадцятого поверху все місто здавалося, як на долонях. Вона зрозуміла, що знаходиться десь неподалік самого центру, побачивши свій університет, потоплений у парковій зоні, та центральну площу. З висоти все здавалося таким маленьким.

Знов відчувши нудоту та легке запаморочення, вона відійшла від вікна подалі. В очах потемніло, і вона зрозуміла, що її зараз знудить.

В очі кинулася чи то ваза, чи то цукерниця на тумбі поряд з годинником, і тіло, відмовляючись коритися мозку, що так і вторив: «О боже, тільки не це! Не смій! Тільки не смій», одним ривком подалося до ємності. Через мить вона відчула полегшення. А ось вазончику не пощастило.

Її слабкість і полегшення перервав стукіт у двері і звук замку, що відкривається. У паніці, залишивши вазу на підвіконні за шторою, вона вискочила з кімнати. Почувся чоловічий голос:

– Є хто? Доброго дня!

У коридорі стояв чоловік у темно-сірій формі. Той самий, що зустрічав їх на вході. То був охоронець, він же консьєрж, Вадим. Щойно оговтавшись від нападу блювоти, Христина виглянула з-за рогу.

– Здрастуйте, – хрипким голосом видавила вона з себе, прикриваючи рота рукою.

– Олександр Олександрович просив переконатися, що з вами все гаразд, і викликати для вас машину. Ви вже готові? – швидко промовив він.

– Емм ... Так, зараз візьму сумочку, – заметушилася Христина, відчувши себе так, ніби її застали зненацька за пограбуванням квартири.

– І документики покажіть, будьте ласкаві... Не те, щоб ви викликали підозру, просто... Робота така, вибачте. Документики є? – одразу наполегливо повторив він. Його тон був ввічливим, але явно віддавав легкою недовірою.

Злегка опішивши від такого, Христина повернулася у вітальню, схопила сумку, кинула в неї розбитий телефон зі столу і поспішно почала шукати студентський. Намацавши заповітний документ, вона із хвилюванням простягла його охоронцеві.

Той уважно глянув на картку, вдивляючись у неї секунд п'ять, тут же віддав їй назад у руки, посміхнувшись.

– Дякую! Ще раз пробачте! – сказав він, променисто посміхаючись, але в тоні все одно відчувалося якесь неприйняття щодо неї. Не давши сказати Христині ні слова, він узяв ключі з комода і проводжаючим жестом вказав дівчині на двері. 

– Ну раз ви вже готові, ходіть у хол, викличу вам машину. Адже ви готові?

– Так, так, звичайно... – розгублено пробурмотіла Христина, оглядаючись довкола в пошуках свого пальта та чобіт, хоча іншого одягу, крім її пальта та чобіт, у передпокої не було. Її речі висіли на гачку, акуратно розвішані на вішалці. Вдягнувши, нарешті, абияк чоботи, вона вискочила в хол.

– Олександр Олександрович наказав викликати для вас таксі.

Христина, почувши ім'я свого загадкового рятівника, мимоволі посміхнулась.

– Дякую, я можу й пішки дістатися. Тут недалеко мій університет, – несміливо відповіла Христина.

– І все-таки дозвольте, я викличу таксі, – з ввічливою усмішкою наполіг консьєрж-охоронець і вже почав набирати потрібний номер. – Не хвилюйтеся, ви не зазнаєте зайвих витрат. Значить, Національний університет? І на кого ж ви навчаєтесь?

– На перекладача англійської, французької та німецької мови...

– Ну зрозуміло, – не давши домовити їй фразу, ніби відповідь не важлива, він назвав адресу диспетчеру і пройшов у хол біля парадного входу. Христині тільки й залишалося, що плестись за ним, як раптом, мов блискавка, її мозок пронизала моторошна думка: «О боже! Я ж вазу забула...». 

Вона застигла як укопана посеред холу.

– Вадиме, заждіть! Я дещо забула. Мені треба повернутись.

– Що ж ви забули? Я зараз піду і принесу вам вашу річ. – Він навмисно підкреслив слово "вашу".

– Мені треба повернутися ... 

Христина з жахом не могла збагнути, що ж придумати, навіщо їй терміново потрібно повернутися. 

– Мені потрібно в туалет, – раптом осяяло її.

Вона відчувала себе злочинницею, ніби вона щось вчинила жахливе: вкрала чи щось зіпсувала. По суті, так і було, але ж вона не злодійка, а цей охоронець ставиться до неї саме так. Наче вона випускниця якоїсь колонії суворого режиму, потрапила дивом у казку на одну ніч і ось їй настав час забиратися з цього чудового місця і не псувати його своєю присутністю. А тут ще й ця ваза... Як вона могла про неї забути? Це все цей Вадим. Припхався в невідповідний момент і мало не виштовхав її з квартири Алекса.