4. Церемонія посвячення

Ангели існували. Хоча й були не зовсім такими, як уявляли собі люди. Та й сам Міор, коли ще був людиною.

Він з'явився в Залі Урочистостей саме вчасно. Внутрішній годинник ніби сам підказував йому, коли треба з'явитися там і там. Він знав потрібний момент. Час тут плив якось дивно і ним можна було керувати, бо час тут не мав жодного значення.

Перед Міором відкрилася надзвичайної краси зала, оточена величезними білими склепіннями, наповнена яскравим світлом і приємними звуками.  Так само як і його оселя, зал здавався безмежним, бо не було стін, що його обмежували. Були лише склепіння, арки та колони, які оформляли приміщення, але не визначали його межі. Зал простягався нескінченно, але водночас відчувався певний внутрішній простір.

Міняти приміщення на власний розсуд, як у власній оселі, тут не можна було. Точніше, – не мало сенсу. Навіщо? Все й так бездоганно.

Міор зрозумів, що він уперше чує тут звуки. Це була музика, але не така, до якої він звик, проходячи життєві уроки на Землі. Важко було вловити мелодію, але звуки викликали відчуття вищої гармонії та рівноваги всередині, ніби створюючи атмосферу.

Навколо збиралися новоприбулі, як і він. Усі знайомилися одне з одним, щось жваво обговорювали. Кожен виглядав якось по-своєму, але зовні всі нагадували людей – чоловіків та жінок, лише дивно одягнених. Сукні, костюми, химерні вирізи та форми, дивовижні візерунки та прикраси – все, на що тільки здатна фантазія!

Міор і сам виявив її, волею думки створюючи вбрання з принесеного Неєю «квадратика» матерії. На ньому були просторі штани та легка сорочка, запахнута навскіс.

Він помітив, що по-іншому розрізняє кольори, він не бачить, а відчуває їх, як звуки. Якби він дивився на все довкола очима людини, то бачив би все сліпуче білим. Але погляду Ангела кольори представлялися зовсім по-іншому: він відчував різницю відтінків цього білого, він відчував все об'ємним, він бачив цілий спектр одночасно, тому всі навколо були одягнені по-різному і водночас однаково, все було різнобарвним і водночас було складно точно сказати, якого конкретно кольору.

Міор помітив Нею, що стояла неподалік біля височезної колони, обплетеної дивовижною гірляндою з ліхтариків, що зависли в повітрі, мов світлячки. Вона стояла серед інших новоприбулих Ангелів і щось жваво з ними обговорювала. Міор захотів познайомитися з ними та підійшов ближче до компанії.

– Доброго дня! Я Міор, що прибув із Землі! – сказав він урочисто, згадавши привітання Неї під час першої їхньої зустрічі у його новому житлі.

– Тут на Небосхилі кажуть: «Світло з вами» чи «Світлого дня»! Правильно, Нея? – сказала з гордістю темноволоса Ангелиця зі смарагдово-зеленими очима, що горіли яскраво, як у міфічної єгипетської кішки, і отримавши схвальний ківок Неї, представилася: 

– Світлого дня тобі, Міоре! Я Алі́да. Свої життя провела на Оріонії. А це Сіанна з Касії, і Óллум, до речі, теж із Землі. Адже так?

– Там було лише фінальне випробування. Більшість життів я провів на холодній Альтурнії. – мляво промовив Оллум, блідий, як стіна. Здавалося, що він весь був одного кольору, як і його одяг – суцільний дивний костюм білястого відтінку, таке ж вибілене волосся, що спадало на плечі, і абсолютно білі очі.

– Що ж, усім світлого дня! – з усмішкою промовив Міор.

До головної арки зали увійшли кілька Ангелів, але вони явно не були новоприбулими. Серед цих Ангелів і Ангелиць, одягнених у білі костюми з однаковими брошками на грудях, увагу Міора привернула одна особа – приголомшливої ​​краси. Він навіть застиг, закляк на мить, побачивши її величезні небесно-сині очі. Вони сяяли та переливались, але це був неймовірний блиск, якого не могло бути більше ні в кого, бо ні в кого у Всесвіті не вистачить фантазії створити щось подібне! Міор був зачарований її красою.

– Хто вона? Та, що йде третьою? – спитав він у Неї, не відриваючи погляду від небесно-синіх очей.

– Це Вища Жриця Верховного Собору Архангел Камеолана. Вона дуже впливова на Небосхилі. У тебе ще буде можливість познайомитися з нею, – відповіла Нея. – Вона керує…

Нея не встигла домовити фразу до кінця, її голос заглушили звуки музики, що посилилися, віщуючи початок Церемонії Посвяти.

Всі навкруги замовкли й звернули свої погляди на високу трибуну, що зависла вгорі зали між двома колонами. Трибуну було добре видно з будь-якої точки Зали урочистостей. Верховна Жриця Найсвітліших зійшла на неї, і Церемонія почалася.

– Світлого дня, Ангели! Верховний Собор, що складається з дванадцяти Архангелів, котрі обираються кожні десять сентумів*, сьогодні зібралася в цьому Найсвітлішому Залі, щоб прославити неофітів Небесхилу! – розпочала Церемонію Вища Жриця Камеолана. Та сама – з неймовірними синіми очима.

– Ви були світлом, частинкою живильної енергії, що зароджує все живе у Всесвіті. Ставши душами, ви пройшли довгий шлях, подорожуючи життями у різних куточках нижчих світів нескінченного Всесвіту. Ви росли й накопичували світло, навчалися і набиралися мудрості та вищої любові, проживаючи життя за життям. Це був складний духовний шлях, пройти який дано лише одиницям – таким, як ви. Тепер ви – Ангели! Найсвітліші істоти, гідні найвищого світу – Небосхилу. Вам відкриті всі таємниці світобудови, всіх часів та світів, реальностей та вимірювань. Ви найчистіші зберігачі світла. Так бережіть його! Тепер ваше покликання – допомагати збирати й примножувати світло кожній живій істоті у всьому Всесвіті!

Камеолана змахнула руками, нахилила голову й піднялася над трибуною. Навколо неї засяяло яскраве світло, що переливалося й виблискувало. Воно походило від неї аурою, яка випромінювала потоки білої енергії неймовірної сили. Оточені таким самим світінням піднялися над трибуною й інші Архангели Собору. Вони утворили коло, з'єднали долоні перед собою, немов у молитві, і зависли у повітрі. Їхні свічення стали настільки сильними, що залили й без того наповнений світлом Зал Урочистостей.