3.1 У незнайомця

Чого чекати від незнайомця вона теж не знала, і він наче прочитав її думки.

– Мене звуть Олександр Зорін. Можна просто Алекс. Можете зателефонувати з мого телефону та дізнатися адресу, якщо хочете. Тільки смію нагадати, що вже далеко за північ. Ви, звичайно, можете вийти десь тут, але навряд чи тут буде спокійніше, ніж у машині з людиною, яка щойно врятувала вас від зґвалтування у підворітті під нічним клубом. Зараз ми їдемо до мене додому, ви можете залишитись у мене, а завтра вирішити, що робити. Можу відвезти вас до поліційної дільниці прямо зараз. Якщо хочете. Інших розумних варіантів запропонувати вам не можу. 

Алекс простяг їй телефон.

Христина взяла його, але зрозуміла, що не знає номера Кіри напам'ять. Єдиний номер, який вона знала на зубок, – номер Артема. Руки за інерцією почали вбивати давно завчені цифри, і ось у вусі вже лунає гудок. Один, два, три, чотири… Не бере. Вона вже збиралася скинути виклик, як раптом почула знайомий до болю голос, хрипкий і грубий спросоння.

– Алло. Хто це?

– Арте, це я… Пробач, що так пізно… Мені нікому більше зателефонувати…

– Хто «я», дідько…? Третя година ночі… Якого біса?

– Христина…

– Проситимешся назад, халепо? Та пішла ти...

Дзвінок завершено.

Тільки зараз до Христини дійшло, що вони вже не разом. Вона пам'ятала про розрив, і що сама хотіла з ним порвати, але тільки зараз у цій машині до неї дійшло, що вони вже не пара. Що вона більше не може йому так просто дзвонити. Та й на що вона розраховувала? Що він примчить її рятувати? Впаде на коліна і благатиме повернутися до нього, і вона підкориться? Якась частина душі саме цього й хотіла, інакше вона не набрала б його номера. Як шкода, що пам'ять не можна стерти так само просто, як номер телефонної книги.

Алекс багатозначно дивився на неї.

– Ну і-і? Дізналися адресу? – питання прозвучало, швидше, як риторичне, тому що не почути крик Арта з трубки було просто неможливо.

– Ні…

– Тоді до мене? Чи, може, до поліції? Щоправда, ми вже під'їжджаємо до мого будинку…

Христина зрозуміла, що зовсім не хоче в поліцію. Єдине, чого їй хотілося б зараз, – щоб цей день скоріше закінчився, і ця чортова машина кудись уже приїхала б. Вона побачила, що це одна з центральних вулиць і вони під'їжджають до елітної новобудови з власним паркінгом. Такі будинки Христина бачила тільки з вулиці та жодного разу не була навіть усередині під'їзду однієї з таких багатоповерхівок. Їй вони здавались якимось іншим виміром. Страх та хвилювання перед незнайомим чоловіком чомусь зникли. Вона відчула, що він не зробить їй нічого поганого. Вона кивнула ствердно, відповівши на запитання Алекса.

Приїхавши на вказану адресу, Алекс сказав щось водієві – якісь вказівки щодо завтрашнього дня, попрощався і, мовчки відчинивши задні двері машини, допоміг Христині вийти.

– Ми приїхали.

Христина кивнула, щось пробурмотіла і, як робот, покірно попленталася за ним. Їй, як і раніше, здавалося, що це все відбувається не з нею чи уві сні. Їх привітав не то охоронець, не то консьєрж.

За кілька хвилин, піднявшись на останній поверх елітної житлової висотки, вони опинилися в просторій, красиво обставленій квартирі. Він провів її у вітальню, по ходу показавши ванну. Залишивши свою гостю одну, він пішов кудись в іншу кімнату. Христина вмилася, побачивши своє заплакане, з потоками макіяжу обличчя у дзеркалі.

«Боже, ну я і чудовисько!» – жахнулася подумки вона. Нарешті, усвідомивши те, що відбувається, вона зрозуміла, як абсурдно виглядала її поведінка. Чоловік врятував дівчину біля нічного клубу від п'яного ґвалтівника. А вона не те що не змогла сказати «дякую», а навіть адреси своєї не згадала. Тепер зарьована, потріпана, у рваних колготках і в перекрученій спідниці, з незв'язною мовою та легким перегаром, – вона в його квартирі.

Сором і докори совісті почали мучити її, аж раптом почувся стукіт у двері. Трохи повагавшись, вона повернула ручку, і вже хотіла було щось сказати, але господар її перебив.

– Я приніс постільне і халат, – сказав Алекс, уже встигнувши переодягнутися в довгий махровий халат.

– Спасибі за все. Вибачте, мені дуже соромно... Все так швидко сталося... Ви, мабуть, подумали, що я п'яна і нічого не розумію, не знаю навіть адреси своєї... Я просто тільки сьогодні переїхала до подруги, а я дуже погано орієнтуюсь і не пам'ятаю її адресу. А телефон розбився через цього…Я навіть його імені не знаю. Я так злякалася! Він причепився до мене там, а я навіть не подякувала вам... – її ніби прорвало. І вона почала говорити на одному диханні. 

– Тобто, я хотіла сказати ... Дякую, що допомогли, що врятували.

Вона відчула, як до горла знову підкотив неприємний ком, але Алекс вчасно перебив її:

– Все в порядку. Я йду спати, мені рано на роботу. Коли прокинетеся, можете просто зачинити вхідні двері. Я попередив про вас охорону.

Мабуть, не тільки у Христини були сумніви щодо незнайомої людини у власній квартирі...

– Дякую за все. Я навіть не знаю, як мені вам віддячити. – зніяковівши, сказала вона, ще раз побачивши мигцем у дзеркалі віддзеркалення свого обличчя з потоками туші.

– А можна питання? – різко розвернувшись у її бік, сказав він.

Дівчина, злякавшись на мить, не знаючи, що він може запитати, та кивнула.

– Ім'я у вас є?

– Так. У сенсі, – Христина! Мене звуть Христина, – полегшено зітхнувши, відповіла вона з невеликим зволіканням.

– Тоді добраніч, Христино. 

Не дочекавшись відповіді, він вийшов за двері.

Прийнявши душ, прибравши залишки макіяжу з обличчя, гостя переодяглася в затишний плюшевий халат, застелила шикарне ліжко з натурального дерева і лягла. 

Вона ніколи не спала на таких красивих величезних ліжках! Їй було тепло та затишно, але сон чомусь не йшов. У неї в голові крутилися уривки цього насиченого дня. Розрив з Артемом, маршрутка, Кіра, вино, клуб, нав'язливий залицяльник, Алекс… Подумавши про нього, вона мимоволі посміхнулася і притиснула затишну ковдру до грудей. Який він таки молодець! І красень ... Їй завжди подобалися темноволосі високі чоловіки. Невже такі чоловіки бувають? Може, це їй просто сниться?
«Ну і день… А я ж могла померти сьогодні. Якщо існують ангели на світі, то вони точно мене врятували сьогодні…»