3. Випробування

Христина вже не розуміла, що відбувається і щосили боролася. Її голос хрипів, волосся розтріпалося. Вирвана з рук сумка відлетіла кудись убік, щось з брязкотом розбилося об асфальт. То був її телефон. В очах потемніло, і тут якась сила наче відірвала жадібні чоловічі руки від її тіла. Різкий поштовх – і її ноги підкосилися на незручних підборах, через що вона впала на тротуар. За кілька секунд кривдник лежав поруч і не ворушився, а чиясь постать у темному плащі наближалася до неї.

– Вставай! – незнайомий чоловік простяг їй руку. Христина подала свою, і він допоміг їй підвестися. 

– Ходімо, на мене чекає машина, відвезу тебе додому. Цей твій приятель нехай трохи відпочине. – сказав темноволосий незнайомець, обтрушуючись і оглядаючись на несвідоме "тіло" на асфальті.

За секунду шокована дівчина вже сиділа на задньому сидінні великої чорної іномарки. Її реакція була якоюсь загальмованою, тіло заніміло і наче відійнялося, все відбувалося ніби не з нею. Вона не могла сказати навіть слова. Незнайомець простяг їй сумку, про яку вона зовсім забула, і геть-чисто розбитий телефон. Дівчина на автоматі взяла речі. Він зачинив двері машини й сів поруч із нею на заднє сидіння.

– Куди вас відвезти? – запитав водій. Христина не одразу зрозуміла, що питання адресовано до неї. І тільки-но почувши його повторно від свого раптового рятівника, змогла нарешті видавити з себе якісь безладні звуки, намагаючись зібрати їх у слова.

– Я... Я не знаю... 

Христина почала судомно збирати думки в голові, намагаючись згадати потрібну адресу. Збагнувши нарешті, що тепер вона живе у подруги, зовсім в іншому місці, вона зрозуміла, що навіть не знає адреси Кіри й зовсім не пам'ятає, яким автобусом вона сьогодні добиралася туди. 

– Я живу у подруги та не знаю її адреси. Телефон розбився, там була адреса записана ... і ... і ... 

Тут її охопила хвиля паніки, вона усвідомила все, що сталося і почала схлипувати.

– Ну ось, ще цього мені не вистачало.

Чоловік був явно роздратований, відвернувся від Христини, і глянувши на водія, сказав йому, куди їхати:

– Їдьмо додому. Там далі розберемося.

Водій, глянувши в дзеркало заднього виду на заплакану перелякану дівчину, покірно кивнув начальнику, зморщивши чоло.

Автомобіль безшумною кішкою з яскравими фарами-очима тихо мчав по спорожнілих вулицях і проспектах нічного міста. Всю дорогу в цілковитій тиші їхали і його пасажири. Шини плавно ковзали по ще не вмитому поливальними машинами асфальту. З тугою їм услід дивилися самотні сторожі-ліхтарі, немов заздрили свободі переміщення, адже їм ніколи не судилося зрушити з місця.

Поки вони їхали, Христина змогла трохи зібратися з думками. П'яний чад кудись випарувався від пережитого стресу, і лише нудотний присмак випитих коктейлів гіркотою залишався в роті, викликаючи спрагу. Просидівши мовчки кілька хвилин, вона нарешті зважилася оглянути свого рятівника, мигцем кидаючи на нього погляд за поглядом. Вона намагалася майже не дихати, їй здавалося, що від неї тхнуло алкоголем, хоч і випила вона зовсім небагато. А з огляду на ту кількість алкоголю, яка розпивалась у клубі за їхнім столиком, – і зовсім нічого. Але чоловік, що сидів з нею поряд, що врятував її від найстрашнішого (їй страшно було навіть подумати – наскільки жахливого), вселяв їй якесь дивне почуття. Ніби вона не вивчила уроку, а він – її суворий учитель і ось-ось викличе до дошки. Христина відчувала себе аж ніяк не жертвою, а винуватицею того, що сталося. У неї було таке почуття, ніби вона винна, що опинилася в такій ситуації. Почасти так і було, але до рук ґвалтівника вона не кидалася. Але ж у клуб пішла, і пару коктейлів випила, і дозволила тому кретину сісти поруч із собою і торкатися себе… Думки про те, що було далі, знову викликали в неї позиви до ридання, але вона щосили їх стримувала.

Христині здавалося, що в очах її рятівника вона була не зовсім адекватною дівчиною з клубу, яка перебрала коктейлів та нарвалася на такого ж типа. Хороші пристойні дівчата не опиняються в таких ситуаціях, правда ж? А вона ж така – хороша… Проте він же цього не знає. 

Вона обережно почала вдивлятися в обличчя свого рятівника. Вона одразу відзначила, що він гарний, хоч і могла роздивитись його в темній машині у світлі вуличних ліхтарів – не більше. Одягнений він був по-діловому, але явно зі смаком та модно. Темні штани, довгий плащ-тренч класичного крою. Зверху шарф. Об'ємний, красивий, сіро-блакитного кольору. Визначити вік Христина не могла. Могла лише припустити, що він старший за неї років на десять. Його обличчя було серйозним, зосередженим. Гострі мужні вилиці були прикрашені доглянутою коротко стриженою бородою. Темне волосся теж було коротко підстрижене й акуратно укладене. Він їхав мовчки та, здавалося, навіть не ворушився. Тільки зрідка поглядав на годинник, оцінити який Христина не могла, але їй здавалося, що вони точно дорогий.

Хто ж цей її рятівник? А раптом він і не рятівник? І куди вони їдуть? І що буде згодом? Всі ці питання раптово стали крутитися в її голові, вона не могла розслабитись ні на хвилину від хвилювання. Вона дивилася у вікно, не розуміючи, куди її везуть. Почуття паніки поступово наростало.

– Може, я тут вийду? Дякую за допомогу, я далі сама… – несміливо запропонувала дівчина, міцно вчепившись у сумку та розбитий телефон.

– А ви хоч знаєте, де ми їдемо? І як ви дістанетеся туди, куди вам потрібно, якщо адреси не знаєте? – цілком резонно спитав чоловік.

Його слова були сповнені логіки та спокою, і Христина не знала, що на це відповісти. Вона гадки не мала, куди їй податися, де саме вони їдуть і як дістатися до дому до Кіри. А більше їхати їй не було куди в цьому місті. Вона злякалася і не могла видавити з себе жодного слова. Водночас страх невідомості продовжував зростати.