2.2 Згадати все

Міор же на відміну від Христини вже не боявся вмерти. Бо це з ним насправді вже трапилося. І навіть не раз. Ангел трохи напружився і згадав свої життя, надіславши новий запит усередину себе. Хоча важко було сказати – «згадав». Минулий час ніби перестав існувати. Було лише зараз. Час зник і не відчувався так, як раніше. 

Минулі життя він побачив як багатосерійний фільм. Про себе в різних виглядах. Він ніби був актором і грав різні ролі у спектаклі. Це було дивно. Він пам'ятав кожен момент, але вже не проживав його, не відчував жодних емоцій. Емоції були лише частиною навчання.

Він прийшов на Землю, втілившись у тілі простого селянина у середні віки. Тяжко працював з раннього дитинства і до кінця своїх днів. Терпів приниження, як раб. Мовчав і дивився, як терплять приниження інші. Думки про те, що жити можна по-іншому, бути вільним та щасливим, здавались йому безглуздими. Він навіть не розумів, що може бути інакше. Тяжка праця, злидні та виживання були нормою для нього. 

Його перші життя на Землі були настільки нещасними та сірими, що навіть згадувати особливо не було чого. Міор зі скорботою усвідомив, наскільки безцільними були його кілька життєвих шляхів. Його душа щоразу була на волосині від зникнення. Він дивом примудрявся накопичити енергію для наступного переродження.

Так повторювалося кілька разів, поки його дух не усвідомив свою цінність і почав прагнути свободи. І ось він – революціонер, нехай рядовий, але з ідеєю про рівність та братерство. Він навчився боротися, а не просто бути смиренним. Загинув він на демонстрації не геройською смертю (під копитами коня жандарма), але почував себе героєм.

У наступному житті він уже був вільним громадянином, але виявився залежним від самого соціуму. Він був священником у маленькому містечку на Півдні Англії ХІХ століття. Але йому зовсім не подобалося, ким він був. Йому було складно стримувати свої пристрасті та пориви. Суворе релігійне виховання зламало його, і життя стало безглуздим. Його душа вже нічому не змогла б навчитися, тож він загинув зовсім молодим у пожежі, відчуваючи страшний біль та задуху. І тільки вмираючи, зрозумів, що насправді все своє життя страждав – його душили  рамки та обмеження, які нав'язало йому суспільство і які він добровільно прийняв.

У наступному переродженні він знову народився в сім'ї священників, але цього разу засвоїв урок минулого життя, і тепер не поспішав підкорятися обставинам та оточенню. Його воля зміцніла настільки, що він навіть пішов наперекір батьківським настановам і відмовився вступати до духовної семінарії, як того вимагала від нього сім'я. Між голодною свободою та ситою стабільністю, він вибрав волю і з ганьбою пішов із сім'ї. У найважчий час йому допоміг випадок (адже доля посміхається тим, хто чогось прагне і вірить у себе!). Його взяв у підмайстри столяр у сусідньому селі. Він навчився ремесла, відкрив невелику крамницю, одружився, але дітей завести не встиг. Вже через місяць після весілля війна розлучила їх із дружиною – він пішов на фронт. 

Він вірив у ідею, тому вбивав людей. І йому здавалося, що він робить вірну справу, адже бореться за своє життя та батьківщину. На війні він побачив, як легко забрати життя. А потім йому належало самому вмирати в муках від кульового поранення в задушливому військовому шпиталі. І тут він побачив, як важко це життя врятувати. Молода сестричка у брудному залитому кров'ю фартусі, зупиняла йому кров і протирала лоба від поту. Вона не врятувала його, але врятувала його душу, навчивши милосердя. Наступного разу його душа втілилася у жіночому тілі.

Тепер треба було осягнути іншу мудрість – безумовну любов – коли просто любиш, без будь-яких умов та вигод. Але його душа провалила урок і навчилася лише ненавидіти. 
 

Дівчинка, яка втратила батьків зовсім рано, росла у притулку. Вона хотіла кохання, але не знаходила його, і тоді вона замінила любов на ненависть. А ненависті в її житті було хоч греблю гати. Ненависть переповнювала її так сильно, що почала труїти душу. Щоб врятувати дух, що ледь зміцнів, потрібно було терміново закінчити це провальне життя. Її зарізав випадковий перехожий – душевнохворий. Їй було лише тринадцять років. Душа перемістилася до нового тіла. Знову жіночого. І історія  повторилася знову. Тільки тепер усе було ще трагічніше.

Доживши до тридцяти років, вона втратила коханого чоловіка, дітей, всю рідню та багатьох друзів. Йшла Друга Світова війна. Але втрати інших людей, які вона бачила і які страждали не менше, не дали ненависті заволодіти нею. Вона навчилася трансформувати ненависть у терпіння та милосердя, які душа вивчила раніше. І навчилася пробачати та прагнути до щастя. Цього життя душа Міора зробила величезний стрибок уперед і накопичила багато енергії, переродившись уже із запасом сил та потенціалу. І ось настало його останнє життя в останньому тілі на Землі. Той іспит, який він зумів пройти.

Він був учителем. Простим учителем. Але життя його було сповнене радості. Він збагнув щастя. Він уперше залишив своє тіло без мук, сповнений любові – у затишному кафе, дивлячись на гарну вулицю за вікном, випивши найсмачнішу каву. Душа набула гармонії й накопичила достатню кількість енергії для перетворення на Ангела. Він згадав свою останню мить перед головним переродженням своєї душі.

Всі ці спогади здавались йому схожими на старі університетські конспекти, які вже не потрібні, бо знання засвоєні. Міор не відчував ні жалю, ні смутку, ні радості. Його зовсім не хвилювало те, що так важко йому давалося, коли він був людиною на Землі. Усі люди, які разом із ним проходили життєві випробування, були його батьками чи дітьми, коханими чи суперниками, залишилися лише сторінками у тому самому конспекті. Це були такі ж душі, як і він, котрі навчалися разом з ним. Просто напарники в якомусь практичному завданні – студенти у величезній аудиторії, які сиділи поруч із ним під час лекції чи тесту.

Міор усвідомлював дедалі більше. Багато питань його вже не цікавили. Вони втратили актуальність. В чому сенс життя? Що буде після смерті? Що було до його народження? Усі ті питання, які були за межею його розуміння, раптом перестали існувати.