2. Христина

Христині було недобре. Тиждень вийшов важким для неї. Той випадок у кафе зі смертю клієнта емоційно підкосив її, а постійні сварки з коханим, який не тільки не підтримав, а ще й додавав олії у вогнище, змушуючи звільнитись, змусили її прийняти складне рішення…

Камінь з серця провалився кудись углиб душі й, розпадаючись на дрібні шматочки, боляче дряпав її. Думки неслухняним клубком роїлися в голові. Вона відчувала біль у скронях, ніби невидимі лещата повільно й методично стискали й розтискали її голову.

Це було перше важке розставання, перший розрив стосунків. І вперше у житті вона відчула, що залишилася сама. Це відчуття «себе віч-на-віч із собою» повністю захопило її. Вона ніби була одягнена в нього.

Тепер ЙОГО не буде в її житті. Тому що вона так вирішила. Вибір вже зроблено. З одного боку, Христина розуміла, що рішення розійтися з Артемом насправді було ухвалене нею не спонтанно, що ці думки потай мучили її вже давно. І саме тому слова дідугана – померлого клієнта – про кохання та сумніви так вразили її.

Вона їхала в забитій маршрутці на околицю міста до подруги, у якої збиралася  пожити якийсь час. У руках була сумка із необхідними речами.

Навколо всі галасували, штовхалися та відвойовували сантиметри особистого простору. Христина не відчувала нічого: на автоматі передавала плату за проїзд, на автоматі трималася за поручень, на автоматі дивилася на мерехтливі пейзажі у вікні, знову і знову прокручуючи в голові пережиту кілька годин тому сцену важкого розриву з Артемом.

Те, що вона так старанно промальовувала у своїй голові, плануючи той момент, він миттю викреслив, вимазав чорнилом, скомкав і розтоптав. 

Картинка їхнього розставання, де вона спокійно та вишукано пояснює філософські причини та мотиви неминучості цього розриву, а потім гідно йде, проводжена його сумним, але смиренним поглядом, провалилася до біса. Завчені фрази, які вона репетирувала, діалог із ним, який прокручувала в голові тисячу разів, – все вийшло не так, як вона уявляла. Руки зрадливо тремтіли, голос чомусь став гидко писклявим і тихим (а не важким і впевненим, як їй хотілося), всі думки та завчені слова в одну мить зникли. 

Шквал образ, його зле, спотворене ненавистю обличчя, стиснуті в кулак руки, немов готові вчинити вбивство, – усе це фрагментами минало тепер перед очима, викликаючи нові позиви до ридання, які Христина не могла собі дозволити у тісному оточенні чужих людей…

Вибравшись із полону переповненої маршрутки, дівчина вдихнула свіже повітря, і її думки притихли та розвіялися. Її зустрічали сірі обшарпані висотки, що нависали з усіх боків, і маленький ринок одразу неподалік зупинки. Люди, що вивалилися з автобуса, миттю кудись розбіглися, як мурахи, у своїх справах, і лише Христина намагалася зорієнтуватися, куди треба йти їй.

– Дівчино, копійчини не знайдеться для дядька? – гукнув її зарослий бомжуватий на вигляд чоловік, що стояв біля кіоску на зупинці.

Помацавши по кишенях, вона дістала жменю монет, пару дрібних паперових купюр і простягла йому.

– Дякую, мила! Нехай ангели тобі допомагають! – побажав їй ощасливлений хрусткими купюрами дядько.

– А де тут сорок п'ятий будинок, не підкажете?

– Звісно, ​​підкажу! Он же він! Ательє бачиш? Ось цей будинок. Сорок п'ятий. – повідомив безхатько, зрадівши, що зміг бути корисним милій дівчині.

– Дякую, – відповіла вона й швидко попрямувала в потрібному напрямку.

– І хлопця тобі гарного! Щоб ти ніколи не плакала! Кохання на тебе чекає, – крикнув він їй навздогін.

Слова безхатька зачепили її за живе. 

«Щоб ти ніколи не плакала…», – крутилось у неї в голові, і сльози знову почали підкочувати до горла. Вона ледве стримувала ридання, намагаючись зобразити на обличчі посмішку. Поплутавши трохи в незнайомому дворі, вона за кілька хвилин побачила потрібний зелений під'їзд з обшарпаною лавкою біля входу і безглуздими «лебедями», вирізаними чиєюсь винахідливою рукою зі старих автомобільних шин.

Кіра зустріла її на порозі квартири й одразу ж кинулася обіймати. Посмішка, яку Христина з величезним зусиллям надягла на обличчя, перед тим як дзвонити у двері, вмить розтанула, спотворилася і миттєво перетворилася на судомні видихи-ридання. Потік сліз було вже не стримати.

Проплакавши разом години зо дві, вони сиділи на дивані, закутавшись пледом, і запивали сльози вином.

– Та облиш, Кріс! Ти тепер вільна! Цей ідіот більше не діставатиме своїми ревнощами та не диктуватиме, що робити. До того ж ми обговорювали це тисячу разів, – міркувала Кіра, схопившись з дивана. 

Вона заходила по кімнаті в смішних волохатих капцях з пазурами, що нагадували лапи якогось хижака, і активно жестикулювала з келихом вина в руці, дивом не проливаючи жодної краплі. 

– Це було неминуче, пам'ятаєш? Ти все зробила правильно. Артем – не для тебе!

– Так, я знаю, Кіро, просто я не думала, що буде ТАК паскудно все це. Тільки не бий мене, але… раптом я помилилась? Раптом я його люблю і все це страшна дурість? Як я житиму одна без нього, раз так боляче?

Сльози знову навернулися Христині на очі, і вона підтягнула плед ближче до обличчя, намагаючись обійняти себе ним.

– Ти ж сама казала, що не любиш його. Це просто звичка. Поридаєш і забудеш! Потім ще будемо реготати з усього цього! І що означає «раптом я люблю його»? – Кіра смішно передражнила подругу. – Ти ж сама казала, що якщо сумніваєшся, то не любиш. Коли любиш, сумнівів немає.

– Це не я... А той дідуган в кафе.

– Ну до дідька! Тобто, тьфу ти... Царствіє небесне бідолазі...

Кіра зморщилася та хильнула ще вина.

– Я ніколи не була сама, Кіро. Ми так довго були разом з Артемом. Я якось не так уявляла це відчуття після розриву… Та і що робити далі? Де шукати житло?

– Так, ну все! Ти задовбала нити! «Я ніколи не була однаааа, мене ніхто не любить»! Не мели дурню! Поживеш у мене, – я тільки рада, ти знаєш. За навчання не треба платити, на життя вистачить! Знайдеш собі класного хлопця. Коротше, ласкаво просимо до клубу самотніх сердець. Навіть не так – до клубу вільних сердець!