1. Пролог

Залишалося відпрацювати останні години… Христина нервово поглядала на годинника, метушливо бігаючи з-поміж столиків та приймаючи й віддаючи замовлення. Її перший тиждень на роботі минув важко. Вона не звикла бігти після навчання кудись, окрім затишної невеличкої квартирки свого хлопця, де вони мали щастя жити разом вже понад рік. Артем був проти її такої ідеї – влаштуватись на роботу, тож протягом тижня надзвонював їх тричі за зміну, відволікаючи від роботи.

– Ти скоро? – суворий голос сухо запитав у смартфоні.

Дівчина, тримаючи телефон плечем, несла тацю з брудними чашками, та знехотя відповідала, бо знала, що як не відповість, буде черговий скандал. Та черговий зіпсований вечір.

– Я до дев’ятої сьогодні, як і завжди. Можливо, затримаюсь трохи, бо сьогодні зачиняю. Я тобі вже казала.

– Затримаєшся? Знову?

– Так.

Таця опинилася на кухонній стійці. Чашки на ній з брязкотом запротестували. Галас кухні забив невдоволений голос хлопця, але вона й так знала, що він хоче сказати.

– Щоб не довше як за годину була вдома.

– Артеме, я не можу все покинути та бігти додому. У мене є обов’язки.

– Тебе ніхто не примушував йти офіціанткою!

– Годі вже! Я хочу заробляти якусь копійчину… Ми це вже обговорювали.

–  За те, щоб тебе за зад хапали чиїсь брудні руки? Чи мацали очима? – розбурхувався невдоволенням все сильніше голос Артема. Христині з залу помахав клієнт, але вона не помічала.

– Що ти верзеш? Я у кав’ярні працюю, а не в стриптиз-клубі! Мені треба бігти…

Нервове фиркання Артема завершило розмову. Дівчина прибрала телефон у кишеню фартуха та сумно звела брови.

«І чому тільки він так боїться випустити мене хоч кудись? Як я втомилася від цього контролю», – подумки констатувала вона. Від думок відірвав голос адміністраторки Люсі.

– Христино, клієнт чекає за п’ятим столиком!

Вона кивнула та побігла до дідуся, який вже давно очікував, коли до нього підійдуть. Він сидів за столиком біля вікна та читав газету. Перед ним стояла майже допита чашка кави.

– Доброго вечора! Я вас слухаю! – вдягнута посмішка нещиро засяяла на обличчі офіціантки.

«Хоч би не скандалив дідуган…»

– Можна мені, будь ласка, ще чашку кави. Дуже вона у вас смачна. Хоча моя люба дружина зараз була б проти…

– Так, звісно, – трохи здивовано відповіла офіціантка. А клієнт тим часом продовжив.

– Вона померла рік тому, але досі не можу звикнути, що нікому на мене нагримати за те, що п’ю забагато кави.

– Дуже шкода… Вам з молоком чи з вершками?

– З молоком. Знаєте, вона завжди піклувалася про мене, але ніколи не обмежувала ні в чому. Прожили 30 років у коханні та суцільній довірі одне до одного.

– Це чудово, – з легкою ноткою суму промовила вона і тепер вже на її обличчі заграла справжня усмішка. Щира. Але трохи зі смутком. У кишені фартуха завібрував смартфон. 

«Знову Артем. Лишенько якесь. Дістав!», - подумала вона, та швидку скинула виклик, розуміючи, що дома на неї знову чекає скандал.
– Ще щось до кави? – метушливо поправляючи фартуха запитала вона.

– Зараз подивлюся меню. А ви заміжня? Перепрошую за свою цікавість. – запитав чоловік, повільно перечитуючи меню, яке зі 100-відсотковою впевненістю бачив вже мільйон разів.

– Ні, – Христина знизала плечима. – Хоча мій хлопець, здається, думає, що так.

Остання фраза якось сама вирвалася. У кишені знову відчутно завібрував телефон.

– Сучасна молодь не поспішає одружуватися, все шукає ідеал.

Чоловік продовжував гортати меню тепер у зворотний бік, а Христина знову скинула виклик, навпомацки забравшись рукою в кишеню.

– Хіба це погано? Шукати ідеал?

– Ні. Просто ідеалу не існує. Повірте старику. Кохання однакове у всі часи. Коли його знаходиш, то сумнівів немає. А якщо вони є… то це не справжнє кохання.

Христина завмерла на мить, переварюючи слова гостя. Розмова зайшла в глухий кут. Бажання теревенити з дідуганом, який не поспішав до пустої хати, зовсім не вкладалося в шалений розклад дівчини, тож вона чемно посміхнулася та натякнула, що час би зробити замовлення.

– Більше нічого не потрібно. Тільки каву, будь ласка, – нарешті визначився дідусь, закривши меню, та тепло посміхнувся, оглядаючи дівчину з голови до п’ят. Та ще раз посміхнулася у відповідь та побігла до барної стійки, щоб передати замовлення. Передзвонювати Артему їй зовсім не хотілося. Вона була дуже зла на цього бовдура.

«І чому ми тільки разом?». 

Вона кинула погляд на дідуся, який чекав на свою каву та згадала його слова про дружину, з якої вони прожили понад три десятки років, і про суцільну довіру. Вона спробувала уявити її з Артемом років через тридцять, і чомусь не змогла. Зовсім. У кишені знову завібрував телефон… Довелося бігти до вбиральні, щоб все ж таки заспокоїти ревнивця.

Остання година сплила непомітно. Вже було час прибирати та все вимикати.

Адміністраторка Люся, бажаючи якнайшвидше піти додому, попросила Христину делікатно натякнути відвідувачам про закриття за десять хвилин і все прибрати до цього часу. Пара за центральним столиком і так зрозуміла, що кафе закривається. Хлопець подав дівчині пальто і вони явно збиралися на вихід. У залі залишався тільки той балакучий дідок. Він сидів, сперши голову на спинку крісла, і безперервно дивився у вікно. Дівчина вирішила не турбувати його, доки не закінчить усі справи. Вона прибрала посуд, що залишився, ретельно протерла столики. Ще через п'ять хвилин Христина закінчила прибирання, двічі все перевірила. Вона працювала зовсім недавно і дуже старалася. Потрібно було зробити все правильно. 

Чоловік досі сидів у тій самій розслабленій позі та навіть не рухався. Вона підійшла ближче, думаючи, як чемно попросити його піти. 

«Скільки ж можна сидіти? Вже й кава охолола... Навіть не випив», – подумала вона про себе і нерішуче попрямувала до відокремленого столика біля вікна.