Глава 32. Анна

Крижана хвиля розбивається до мене, коли король Джозеф вимовляє ці слова. «Заручини скасовано». Вони падають, мов величезні кам'яні брили, між мною та світом, який я тільки-но починала вважати своїм. Ганьба. Це слово гірше за будь-який біль, воно не лише моє — воно родинне, воно руйнує все, що будувалося поколіннями.

Король і королева йдуть. Залишається лише золота тиша тронної зали, що тепер здається мені глухою і ворожою. І Філіп.

Я відчуваю, як сльози, що накотилися під час слів короля, застигають на очах, перетворюючись на крижану кірку. Я не дозволю їм пролитися тут, перед ним. Не зараз.

Повільно я повертаюся до нього. Його обличчя — це маска. Маска принца, який щойно виконав важкий обов'язок. Але ця маска немов вирізана з каменю: сувора, без тіні тепла чи сумніву.

— Невже… — голос мій хрипкий, як попіл. — Невже ти справді повірив? Невже ти думаєш про мене так… низько?

Він дивиться на мене з висоти свого обурення, і від цього погляду мені стає ще холодніше.

— Ти сама винна, Анно, — відповідає він, і тон його б’є гостріше за будь-яку зброю. — Нехай я вірю, що ти не була з ним… близькою. Але вже навіть любовних листів достатньо, щоб це було зрадою. Твоя поведінка на балу. Ваші танці. Те, що вас бачили у саду. Ти дозволила пліткувати про себе. Я б бився за твою честь з будь-ким, якби не було цих твоїх легковажних ігор. Як мені вірити тобі, Анно?

Мій страх миттєво змінюється гнівом. Я роблю крок уперед, випрямляючись. Усі мої амбіції, моя гордість, мій вогонь — спалахують у цей момент.

— Легковажні ігри? — повторюю я голосно, чітко, суворо. — Так, я намагалася викликати твої ревнощі! Намагалася! Бо ти з першого дня ставився до наших заручин як до політичного угоди, а не до союзу двох людей! Я фліртувала з Гарретом, так, бо це був єдиний спосіб зрушити тебе! Але я ніколи б… ніколи б тебе не зрадила! Навіть подумати про таке не могла б!

— Ти вже погрожувала мені цим раніше, — його голос стає глухим. — Тоді, коли приревнувала мене до Кетрін. Ти знаєш, як грати в такі ігри.

— Це не гра! — Я підходжу до нього впритул, майже торкаючись грудьми його кам’яної броні. Я дихаю йому в обличчя, змушуючи його очі зустрітися з моїми. — Послухай мене уважно, Філіпе. Я знаю, що я уперта. Я смілива, можливо, занадто вільна для твого двору. Але я вірна. Я знаю, чого я хочу, і намагаюся це отримати. А ти… ти дозволив якомусь брудному пергаменту, чиїйсь мерзенній підставі, розділити нас. Ти зрадив не мене. Ти зрадив свою власну віру в мене. В тебе під носом ті, хто мали бути подругами, плетуть інтриги. Тепер хтось мене оббріхує. Проти мене плетуть пастки, а ти мовчиш. Я втомилася боротися за нас, за тебе, за місце, яке мало б мені дістатися легко, а не боєм з усім світом! А ти просто мовчиш і спостерігаєш за усім, як в театрі! Я поїду, Філіпе. Радій. Привітай Кетрін, вона нарешті досягла свого. Чи зможете ви бути разом тепер? Не знаю. Але ти знайдеш собі нову наречену: можливо її манери будуть бездоганними. Але знай: у твоєму житті не буде іншої людини, жінки то чи чоловіка, більш вірного і віданного, ніж я, Анна з Глостерширу, яка поїхала додому з ганьбою без крихти своєї провини і з відчуттям того, що її не захистив наречений. Прощавай, Філіпе Леонтайнський. Ти будеш гарним королем… Справді. Бажаю успіхів, ваша високосте…

Я відступаю назад, і тиша знову охоплює залу. Я повертаюсь і, не дивлячись більше на нього, виходжу з тронної зали. Мої кроки лунають гучно, наче кожен з них розбиває частину крихкого скла.

У своїх покоях я плачу. Плачу тихо, до ранку, доки в грудях не залишається нічого, крім порожнечі, а голова важка і гуде. Це не сльози кохання. Це сльози люті та ганьби. Для мого роду це величезна ганьба. І я не знаю, як житиму з цим далі. Як складеться моя доля в подальшому.

Мої фрейліни, Дора та Лола, бідкаються і схлипують, швидко збираючи мої речі. Срібло, шовки, книги — все летить у скрині. Вони намагаються сказати щось про несправедливість, але я їх не чую.

Зранку до мене приходять фрейліни з двору — прощаються, кивають, говорять про співчуття, але їхні очі повні цікавості. Я не слухаю їхніх фальшивих слів.

Я одягаю дорожній плащ і прямую до карети.

На подвір’ї мене чекає екіпаж — простий, без королівських лілій. Я підіймаю голову і озираюся на палац — величний, сірий, байдужий. Чекаю.

Але Філіп не виходить.

Його немає на сходах. Його немає у дверях.

Я роблю останній вдих цього палацового повітря.

І тоді мій погляд чіпляється за балкон на верхньому поверсі. Там, у тіні колони, стоїть Наталі. Вона стоїть прямо, її обличчя залишається нечитаним. Але я відчуваю її погляд.

Крізь свіжу хвилю сліз я сідаю в карету. Дверцята зачиняються з глухим стуком. Порожнім жестом я закриваю очі, дозволяючи обличчю відпочити від маски байдужості. Карета рушає з місця. Ось і все. Прощавай, Леонтайне. Прощавай, Філіпе.

Від автора:

Милі друзі, сьогодні я подала цю книгу на передплату! Ваша передплата в перший день — це величезна підтримка. Вона допомагає історії піднятися вище, стати помітнішою, знайти нових читачів, а мені — можливість створювати ще більше книг, які ви любите.

Тому в перші дні ціна значно нижча, ніж потім, а в главах чекають даруночки. Скористайтеся цією можливістю.

Якщо вам відгукується цей світ, ці герої, їхня ніжність, боротьба, кохання й драма — я буду безмежно вдячна, якщо ви підтримаєте книгу саме сьогодні.

Кожна ваша передплата — це голос за те, щоб історія жила довше. Щоб герої отримали продовження. Щоб нові книги народжувалися частіше.

Дякую кожному з вас. Ваша Ясміна ♥️