Глава 31. Філіп

Свято поволі добігає кінця. Останні акорди танцю розсипаються по залі, як іскри. Гості розходяться невеликими групами, обмінюючись враженнями про виставу, столи з вином порожніють, а музиканти вже збирають свої інструменти.

Я маю підійти до Анни, яка щойно мило сміялася над жартом королеви, і провести її до покоїв — так вимагає етикет. Та не встигаю: до мене впритул наближається королівський радник. Блідий, наче щойно бачив привида.

— Ваша високосте… — його голос ледь не зривається. — Це негайно. Прошу, прочитайте.

Він простягає мені згорнутий пергамент. Ніяких знаків, печаток, ароматів, притаманних чужій руці. Нічого, крім сухого, надто рівного каліграфічного почерку.

Я розгортаю і читаю.

«Леді Анна таємно зустрічається з сержантом Гарретом. Сьогодні після балу у саду в них буде побачення. Перевірте — і переконаєтесь.»

Мене наче накриває крижаною хвилею. Але не від ревнощів. Не від образи. А від абсурдності ситуації. Анна? Вночі? На побаченні?

Я видихаю повільно, щоб не видати свого обурення.

— Хто написав? — запитую я, намагаючись зберігати рівний тон.

— Невідомо, — радник переминається з ноги на ногу. — Але… чутки вже ходять. Її… бачили. Зранку в саду з Гарретом. І… сьогодні вони танцювали двічі.

Я стискаю лист так, що можу запросто його спопелити. Моя магія під контролем, але лише не в такі миті. Здається, я навіть відчуваю зараз диму.

— Чутки, — відповідаю я холодно, — створює той, хто хоче їх поширювати.

Та всередині вже закрадається тонка, неприємна тріщина. Невпевненість? Ні. Швидше — страх того, чого не можу контролювати.

Чи може Анна бути зрадницею? Вона так відчайдушно бореться за мою увагу… Водночас, скільки разів вона казала, що не хотіла бути тут… Бути в центрі уваги їй до вподоби. Що як Гаррет втішив її, коли я був суворим, і вона піддалася спокусі?

Але Гаррет… Мій друг… Які дурниці? Я впевнений в його вірності. І в її розумі. Вона не стала б, знаючи, чим це загрожує.

Радник відкриває рота, ніби хоче ще щось додати, але в цей момент до нас підходить король. Батько рухається повільно, опираючись на тростину, але погляд його ясний і жорсткий. Схудлий, блідий, виснажений лікуванням — але все ще могутній і владний.

— Що сталося? — запитує він і киває на лист.

Я не хочу показувати йому. Але радник випереджає мене, простягаючи пергамент. Король ковзає по ньому очима — всього мить.

І цього вистачає.

Його обличчя стає кам’яним.

— Якщо це правда, — тихо, але різко каже він, — заручини скасовано.

Слова, сказані без емоцій, б’ють сильніше будь-якого крику.

— Ваша величносте, я все перевірю, — я роблю крок уперед. — Але запевняю вас, це пастка. Анна нізащо не прийде. Та і Гаррета там не буде.

— Сподіваюся, так і буде. Але диму без вогню не буває…

Мені хочеться сказати: буває. Бо є ті, хто роздмухує чутки до пожежі. Але король продовжує:

— Вартові чекатимуть у саду разом із тобою. Я буду в тронній залі. Працюватиму над паперами. І чекатиму на новини. Побачимо. Якщо вона прийде — я особисто накажу негайно скасувати заручини й видворити її з Леонтайну.

Я не збираюся сперечатися з ним. Та й сперечатися про що? Я не вірю листу, але… якщо це правда… Я ніколи і нікому не пробачу зради. Ні їй, ні йому, ні будь-кому. Я маю переконатися. Не як наречений, а як майбутній король.

***

Сад темний. Лише срібні ліхтарі й місяць висвітлюють доріжки. Вартові мовчки стоять у тіні, тримаючись осторонь, щоб не заважати. Я стою під старою липою і нервово помираю зап’ястя, намагаючись втихомирити магію, що бушує в моїх жилах. Магію, яку я мав би передати Анні нашої першої ночі, аби вона потім передала їх нашим спадкоємцям. Що, якщо вона не заслуговує на те, щоб бути зі мною… моєю дружиною і королевою…

Нервую, наче підліток, який чекає на покарання. Я не ревную. Я боюся помилитися в Анні. Вона… надто щира. Надто пряма. Надто смілива для того, щоб жити за правилами. Чи не занадто?

«Вони танцювали двічі…»

«Її бачили в саду…»

Порожні слова. Але коли ти відповідальний за королівство — не маєш права просто вірити. Ти мусиш перевіряти.

Кожної хвилини я переконую себе: Вона не прийде. Це фальшивка. Це чиясь підстава. Та час тягнеться так довго, що думки самі починають дивитись у найгірший бік.

І тоді… Хтось виходить зі сторони трояндових кущів. Гаррет. Я мало не виходжу одразу.

Гаррет?

Сержант, якому я довіряю, як брату?

Він стоїть нервовий, напружений, постійно озираючись. Виглядає так, ніби сам сумнівається в тому, що сьогодні робить. 

А потім… Виходить вона. Анна.

У ніжно-перламутровій накидці, із волоссям, яке спадає хвилями по плечах. Вона йде швидко, ніби боїться, що запізниться. Я відчуваю, як у мене стискаються груди. Її не змусили. Вона прийшла сама.

— Гаррете? — її голос тихий, здивований.

І він бере її за руку. Не грубо. Але упевнено. Як чоловік, який має право. Щось у мені обривається.

— Я радий, що ви прийшли… — починає він. Я не дослухаю. Просто не чую їх, надто тихо говорять. Я виходжу з тіні — повільно, крок за кроком.

— А ось і вона, — кажу я холодно. — Моя наречена.

Анна здригається. Гаррет втрачає колір обличчя. Вартові, що стоять поруч, діючи за наказом короля, миттєво хапають Гаррета. Той не встигає навіть вирватися.

— Філіпе, це не… — скрикує вона…

— Ваше високосте! — вигукує він. — Ви помиляєтеся! Я…

— Досить! Я все бачу, — перебиваю я.

Анна підбігає ближче.

— Філіпе, це не так! Це пастка! Я прийшла, бо думала, що тут ти…

— Ти йдеш сама чи наказати тебе вести охоронцям? — вимовляю я рівно, бо інакше зірвався б. Вона біліє й киває.

— Невже ти віриш?

— Своїм очам? — хмикаю я.

Ми йдемо до тронної зали. Вона — позаду. Тремтить. Хіба від вітру? Чи від того, як я сказав її ім’я без тіні теплоти.