Глава 30. Анна

Якщо фрейліни вирішили грати проти мене — то я просто підніму ставки. Не підставами. Не сльозами. А тим, чого вони боялися найбільше.

Філіпом.

Після сьогоднішнього ранку, після того, як він розніс тих, хто смів виконувати накази Кетрін… Після того, як самі фрейліни тепер сварять її і більше не бояться… Я раптом зрозуміла: Філіп на моєму боці. Нарешті.

І якщо вже чоловіки — це мисливці, то чому б мені не стати тією ланню, за якою хочеться бігти?

Провчити фрейлін, Кетрін, увесь двір… найкраще через його погляд, прикований саме до мене. Якщо він буде справді моїм, ніхто не посміє шкодити мені. І я нарешті здобуду свій шматочок щастя і спокою.

Сьогодні бал особливий, бо я точно знаю, що й навіщо роблю. Я танцюю, сміюся, відповідаю на його шпильки. Під його пальцями талія ніби горить — він тримає мене ближче, ніж слід. Коли я озираюся через плече — він там. У кожному русі. У кожному погляді. У всьому, що я роблю.

Мені давно не було так весело. І так… легко.

Коли бал закінчується, голова гуде від музики, а серце — від нього. 

Я повертаюся до своїх покоїв у супроводі служниць. На жаль, Філіпа знову забрали від мене його радники і він особисто не проводить мене коридорами палацу, але це ще не найгірше, що може статися. Головне, що сьогодні він точно думатиме про мене, щоб не робив. 

І скоро я знаходжу цьому підтвердження. Я ще навіть не встигаю зняти корсет, коли Лола приносить мені білий конверт.

— Це вам, ваша високосте. Лист доставили щойно.

— Від кого? — питаю я, хоча серце вже шалено б'ється.

— Нема печатки.

Я розгортаю тонкий пергамент.

«Ми не встигли попрощатися. Зустрінь мене в саду біля фонтану, де сьогодні впала зірка.

Я чекатиму.

Прийди одна.»

Читати неважко — написано красиво, вишукано.

Романтично. І хто ще міг це написати, як не він?

Після сьогоднішнього вечора… після того, як він просто вирвав мене в Гаррета з танцю…

Хіба дивно, що він хоче поговорити зі мною наодинці?

— Я швидко, — кажу Лолі й Дорі. — Секретна зустріч.

Вони лише піднімають брови, але мовчать. Я кидаю на плечі темну накидку й виходжу тихим коридором. Ніч свіжа, пахне фіалками, ліхтарі кидають м’які кола світла на доріжки. Я йду до тієї частини саду, де сьогодні дійсно падала маленька зірка — феєрверк зачепив дерево й сипнув іскрами.

І там… Я бачу постать чоловіка. Я усміхаюся мимоволі.

Але коли підходжу ближче — серце зривається вниз.

— Гаррет? — виривається з мене.

Він стоїть у тіні, ніби дуже хвилюється.

— Леді Анно… Дякую, що прийшли. Я… я боявся, що ви не наважитесь.

Світ хитається перед очима.

— Це… це ви написали листа?

Гаррет нахабно бере мене за руку — легко, але занадто сміливо.

— Я мав сказати вам ще на балу… ви чудова. Не схожа ні на кого при дворі.

Я не можу ні рухатися, ні говорити. Мене наче ошпарили.

— Гаррете, відпустіть, — шепочу.

— Ви ж прийшли. Самі.

— Я думала… — більше не можу сказати. Горло стискається.

Та утекти я не встигаю. Позаду лунає різкий тріск гілок. Світло ліхтарів мерехтить на зброї. З-за кущів виходить Філіп із двома гвардійцями. Його обличчя… Я ніколи не бачила його такого.

Холодного. Спаленого зсередини.

Він дивиться не на Гаррета. На мене. Так, наче я щойно встромила йому ніж у груди. Як дивляться на жахливих зрадників.

— А от і вона, — каже він тихо. Надто тихо.

— Моя наречена.

Його голос — як лезо.

Я роблю крок назад.

— Філіпе… це не…

— Досить. — Він піднімає руку, зупиняючи мене. — Я все бачу.

Гаррет опускає мою руку, але вже пізно. І лише зараз я розумію, що це пастка. Філіп дивиться так, ніби вперше в житті не знає, що сказати. І найстрашніше — в його очах я бачу не лють. Розчарування.