Глава 28. Анна

Прокидаюся я сьогодні зі змішаними почуттями — тієї ночі я майже не спала. Надто багато думок… надто багато емоцій. Та відразу після того, як сонце обережно торкнулося мого підвіконня, у двері тихенько постукали, і до покоїв зайшли Дора та Лола.

— Ваша високосте… — Лола ледве стримує захоплений вигук. — У нас є новини.

— Зранку? — позіхаю і поправляю плед на плечах. — Кажіть уже.

Дора переглядається з Лолою, та нарешті Лола, не витримавши, випалює:

— Принц Філіп… зібрав фрейлін у малому залі.

У мене завмирає серце.

— І?

— І кричав на них, — Дора додає це таким тоном, наче описує землетрус. — Говорив, що більше не терпітиме брехні в оточенні нареченої. Що йому набридли інтриги.

Я на мить забуваю, як дихати. Філіп? Кричав? Заради мене?

Лола киває так енергійно, що її коса підстрибує.

— Я особисто бачила, як вони вибігли звідти. Усі схвильовані, але… найбільше діставалося Кетрін.

І тут Дора робить паузу, вдивляючись у мою реакцію.

— Потім… — Лола ще ближче нахиляється. — Потім вони самі на неї накинулися в коридорі палацу. Я підслухала. Вони насміхалися. Сердилися. Говорили, що вона всіх надурила, бо виявляється… — її очі загоряються — …принц належить вам, ваша високосте. А не їй. Що в неї нема над ним жодної влади. І вони не будуть їй більше допомагати.

Я відчуваю, як кутики моїх губ піднімаються самі. Не тому, що хочу принизити Кетрін. Ні.

А тому, що це… вперше хтось при дворі визнав моє місце поруч із Філіпом. Не як випадкову наречену. Не як заміну сестрі. А як… його вибір.

Або хоча б — як людину, яку він захищає.

— Кетрін була дуже засмучена, — тихо додає Лола. — Навіть не сперечалася.

Мій настрій раптом світлішає — вперше за кілька днів.

Після сніданку я вирішую прогулятися садом. Не всіх фрейлін беру із собою — тільки Айві та Лілі. Їх треба якось покарати. Ще озвучую, що ввечері на свято не беру з собою жодну з них. Нехай сидять у покоях. Дівчата засмучуються, але стримано кивають.

Повітря свіже, сонце м'яке, троянди розквітають.

І вперше за довгий час я йду без напруги в плечах.

— Ваша високосте… у вас чудовий настрій сьогодні, — усміхається Лілі.

— Мені є чому радіти, — відповідаю я легким голосом. І це правда.

Та недовго. Бо просто за кілька хвилин з кущів лавра виходить один із товаришів Філіпа — сер Гаррет, якщо не помиляюся.

Він робить уклін і — дивно — затримує погляд на мені трохи довше, ніж безпечно.

— Ваша високосте, маю честь привітати вас у цей прекрасний ранок, — каже він майже співуче.

— Прекрасний він завдяки погоді, — чемно відповідаю.

— Та погода блідне порівняно з вашою красою, — він занадто швидко кидає цей комплімент, і я мимоволі завмираю.

Айві та Лілі одразу напружуються. Я ж зберігаю ввічливу усмішку.

— Ви надто люб’язні, сержанте Гаррете.

— О, я лише чесний, — він бере мою руку, щоб поцілувати… і тримає її довше, ніж це дозволяють правила етикету.

Я делікатно, але впевнено вивільняю долоню.

— Невже ви гуляєте самі? — питає він, хоча фрейліни стоять просто поруч.

— Я ніколи не сама, — відповідаю тихо.

— Я говорив про вашого нареченого. На його місці я б і на крок не відходив від такої вродливої нареченої. Боявся, щоб її не вкрали…

— Не думаю, що хтось на таке наважиться, — усміхаюся.

— О, при дворі чимало відчайдухів, — киває він. 

Гаррет ступає з нами. Його погляд говорить значно більше, ніж слова. Слова — про ранкове сонце. Очі — про щось інше. Це дивно. Бо він один із друзів Філіпа. І його зацікавленість виглядає… не випадковою.

— Маю честь з’явитися на вечірньому заході, — каже він тепліше, ніж треба. — Сподіваюся, матиму можливість знову привітати вас, міледі.

— Звісно, — відповідаю стримано.

Він йде, і я відчуваю, як у мене всередині ворушиться тривога. Я ніколи не давала йому приводу.

Айві тихенько каже:

— Його погляд був… надто уважним.

— Я теж це помітила, — зізнаюсь я. — Сподіваюся, це не чергові витівки проти мене? 

Пильно дивлюся на них. Дівчата опускають очі і намагаються щиро переконати, що вони найвірніші фрейліни в світі.

---

На вечір у нас новий захід при дворі. Знову. Постійні збори, прийоми, знайомства, обіди. Я повертаюся до покоїв готуватися з відчуттям, що цей день почався добре… але, здається, завершиться чимось важливим. Чимось, до чого я ще не готова. А може — якраз готова. Бо тепер, після всього, я точно знаю одне: у цьому палаці я не збираюся бути ані мовчазною, ані безсилою.

Вечірній захід у палаці Леонтайну традиційно починається з розкішу.

Свічки у високих канделябрах мерехтять, кидаючи золоті відблиски на мармурову підлогу. Оркестр уже грає м’яку мелодію, у залі збираються придворні, обмінюючись посмішками й підслуханими плітками. Я ступаю в зал, і мій настрій на диво легкий. Сукня сьогодні — винної троянди, з шовком, що тягнеться за мною довгою хвилею. Волосся зібрано перловими шпильками. Я ніби пливу, а не йду.

Дора й Лола відстають на кілька кроків, як належить, а я вже бачу його. Філіп стоїть біля підніжжя сходів. Прямий, зібраний, у темному вбранні, що робить його плечі ще ширшими, а погляд — ще серйознішим.

Та варто йому помітити мене — як у серйозності з’являється тінь… тепла? Чи мені здається? Він іде назустріч повільно, але впевнено, наче розраховує кожен крок.

І коли зупиняється переді мною, я схиляю голову — рівно настільки, щоб було ввічливо, але не покірно.

— Ваша високосте, — вітається він тихим голосом, який несеться гучніше за музику.

— Мій принце, — відказую я так само рівно. — Я думала, ви знову запізнитеся зустріти мене на сходах, щоб показати мені, що ви надто зайняті.

Куточок його губ сіпається.

— Я вирішив, що цього разу ви не повинні падати без мого нагляду.

— О, як мило, — відповідаю я солодко. — Тож ви все ж дбаєте про мої коліна?