Глава 27. Філіп

Ранок починається не зі світла й не з кави — а з важкого, мов камінь, рішення. Я стою біля вікна, тримаючись рукою за холодну мармурову раму. Небо ще темне, низьке, ніби навмисно притискає до землі. І, дивлячись у цю тінь, я розумію: настав момент перестати бути мовчазним спостерігачем.

Анна.

Її образ не зникає з голови, попри мою звичку відкладати емоції подалі. Її погляд учора — змучений, але впертий, як у людини, яка вже прийняла свою самотність. Її голос — тихий, надломлений. Вона говорила рівно, але я чув, як кожне слово давалося їй наче через біль.

Це сидить у мені, глибоко й незручно. Наче щось у мені зсередини протирає нерви.

І я не можу дозволити, аби її знищували далі. Ні. Не в моєму палаці.

За годину всі фрейліни стоять переді мною. Вони вишиковуються в ряд, пряма лінія шовку, стриманих поглядів і нервово зчеплених рук.

Я бачу все: як одна дівчина ковтає сухо, як інша відводить погляд, як Кетрін намагається зберігати врівноваженість, хоча кінчики її пальців біліють від напруги.

Мовчання в залі густе, майже відчутне, як туман.

Я роблю крок уперед.

— Слухайте уважно, — починаю. Мій голос ріже повітря, і навіть стіни, здається, стають холоднішими.

— Учора в палаці сталося те, чого я ніколи б не допустив, якби знав раніше.

Кілька поглядів падає додолу. Хтось стискає губи.

— Від сьогодні будь-яка неповага до Анни — це неповага до мене.

Це не погроза. Це вирок.

— Якщо хоч одна з вас дозволить собі завдати їй шкоди — покарання буде жорстким. І без жодних попереджень.

Я бачу, як слова проникають у них, наче холод. Ніхто не дихає.

— І ще одне, — додаю, повільно вдивляючись в очі кожної. — Якщо я побачу, що ви не підходите на роль її подруг, — я знайду тих, хто підходить. 

Хвиля напруги проходить по ряду, майже видима. Я мовчу кілька секунд. Достатньо, щоб відчути вагу сказаного.

— Ви вільні.

Фрейліни вклоняються та виходять одна за одною, немов бояться відвернутися від мене занадто швидко.

Кетрін майже ступає за поріг. Але я не можу її так легко відпустити.

— Кетрін. Залишайся.

Її плечі завмирають. Вона повільно повертається, намагаючись зберегти маску витримки, але я бачу, як дрібно тремтять її вії.

— Я теж хотіла поговорити з тобою… Про наші плани… — починає вона, майже пошепки. — Про те, що ми домовлялися…

— І я хочу поговорити про правду, — мій голос рівний, холодний, ніби лезо. Її губи стискаються. — Ти знала про Анну. Знала ще до того, як вона приїхала.

Маленьке здригання пробігає її плечима.

— Ми… ми говорили, що ви будете одружені… — шепоче вона. — Ми будували наше майбутнє. Я діяла з думкою про нас…

— Ні, Кетрін. — Я перебиваю без емоцій, але різко. — Твої дії не відштовхують Анну від мене. Вони відштовхують тебе.

Вона піднімає погляд — і я бачу там паніку. Справжню. Не зіграну.

— Я хотіла лише… — намагається пояснити вона.

— Досить.

Одне слово — і вона замовкає.

— Анна не загрожує тобі, Кетрін. Але ти загрожуєш сама собі. І я не знав, що ти здатна на таку жорстокість. Це змінює дуже багато.

У її горлі з’являється судомний вдих. Нарешті — чесна реакція.

— Тоді… що тепер? — ледь чутно питає вона.

— Тепер усе залежить від тебе. Я буду справедливим. Але не плутай це з поблажливістю.

Вона не відповідає. Лише низько вклоняється й виходить, не наважуючись озирнутися.

Коли двері зачиняються, тиша падає важкою стіною.

Я повертаюся до справ — до звітів, карт, листів, ситуації на кордонах, до нескінченної роботи, яка зазвичай забирає всі думки.

Але сьогодні не так. Сьогодні кожна друга думка — про Анну.

Як вона сприйняла мою розмову вчора? Чи відчуває себе хоч трохи безпечніше? Чи знає вона, що я більше не дозволю її принижувати?

Я ловлю себе на тому, що перечитую документи двічі — бо перший раз подумки був не тут.

Час іде повільно. І коли нарешті я виходжу у двір у передобідню годину, прохолодне повітря трохи очищає голову.

І тут — я бачу її. Анну.

Вона йде стежкою біля фонтану, поруч із двома фрейлінами — Лілі і Айві. Ці дві слухають її з уважністю. А вона… сміється. Сміється легко, тепло, по-справжньому. Її волосся ловить сонячне світло, воно м’яко тремтить на вітрі. Її щоки рум’яні, очі сяють.

Анна жестикулює руками, щось емоційно розповідає, і на її обличчі — справжня невимушеність.

Я зупиняюся.

І відчуваю, як у грудях розходиться неочікуване тепло. Рідкісне. Майже забуте. Я усміхаюся.

Непомітно, ледве помітно — але щиро. Вона не бачить мене. І це добре. Її веселість зараз не повинна мати причини чи пояснення. Вона повинна бути лише її.

Але я стою й дивлюсь на неї довше, ніж дозволяю собі зазвичай. Бо вперше за довгі дні вона виглядає… живою. Щасливою, хоч би й ненадовго. І я знаю: я зроблю все, щоб цей сміх у неї не забрали.