Глава 26. Анна

У кімнаті панує така важка тиша, що здається — вона лягає мені на плечі, стискає шию, обмотує груди. Я лежу на краю ліжка, нагтями прорізаючи собі долоні, і дивлюся в одну точку на стелі, бо дивитися на нього — важко. Дихати — важко. Думати — нестерпно.

Я не плачу. Не тому, що сильна — просто в мене більше немає сліз. Вони закінчилися ще тоді, коли остання надія тихо згасла, як свічка на протязі.

Філіп. Він прийшов, щоб я виконала свій обов'язок? То будь ласка. Я не стану сперечатися. Я ж сама його запрошувала тоді, раніше. Та й якщо чесно, яка різниця: сьогодні чи після весілля? Я не втечу від долі. І сьогодні мені вже на все начхати.

Він сідає поруч так тихо, ніби боїться мене злякати. Декілька секунд просто мовчить, а потім його голос — тихий, тепліший, ніж я пригадувала — торкається повітря:

— Я просто хочу поговорити. Сядь, Анно.

Я піднімаю погляд. На мить світ пливе, але я силоміць вирівнюю спину й змушую себе прийняти сидяче положення. Моє тіло слухається погано, ніби рухається на чужій волі.

— Що ж сталося? — питає він так, ніби справді хоче знати.

У мені щось тріскає. Наче тонка крига під ногами.

Я кривлюся у гіркій, зовсім неживій усмішці.

— Мені здається, Кетрін уже все розповіла вам… — мій голос звучить низько, майже сипло. — Тож якщо ви прийшли сказати, що більше не хочете мати зі мною справи, — я… надто втомлена для цього, ваша високосте.

Мені хочеться закритися руками, сховатися, зникнути — але я сиджу рівно. Гідно. Навіть у власному розбитті.

Філіп нахмурюється. Мене це дивує. Він не перебиває.

— Я хочу почути твою історію, — тихо каже він.

Моє серце різко здригається. До горла підступає сухий клубок.

— Мою? — Я ніби задихаюся власним сміхом. — Про що? Про те, як фрейліни вирішили об’єднатися проти мене? Чи про те, що Кетрін оголосила мені війну й звела наклеп, бо я навіть пальцем її не чіпала?!

Я не кричу, але кожне слово прорізає тишу, як лезо. Мої руки тремтять, тож я приховую їх у складках сукні.

— Я просто… — Я ковтаю повітря, сухе й гаряче. — Я просто втомилася. Тут усі дивляться на мене з ненавистю. Іноді мені здається, що я живу серед зубастих тіней… Всім не входила своїм існуванням. Навіть тобі.

Філіп підводить голову різко, але я не зупиняюся. Якщо вже говорю — то все.

— Я розумію, чому. Ти хочеш бути з Кетрін. Ти маєш на це повне право. Ти маєш право кохати, кого хочеш. — голос тремтить, я стискаю долоні до болю. — Але я не винна… я абсолютно не винна в тому, що король і королева вирішили інакше. Я не просила цього… Я не просила цього життя. Це місце — це пастка для мене. Я не можу ні втекти, ні боротися.

Останні слова ледь виходять. Наче вириваються з місця, де давно живе біль. Довга тиша. Занадто довга. І раптом на моєму плечі з’являється теплий дотик. Легкий, обережний, як подих.

Я здригаюся. Я не пам’ятаю, коли востаннє хтось торкався мене так… по-людськи.

— Я не ставлюся до тебе ворожо, Анно, — говорить Філіп, і його голос уперше за всі ці дні звучить повністю щиро. — І я постараюся бути справедливим. Я обіцяю.

Я заплющую очі. На мить здається, що я можу знову дихати.

Я киваю. Не тому, що вірю — а тому, що зараз це все, на що здатна.

— Дякую… — шепочу я, так тихо, що майже сама не чую свого голосу.

Філіп повільно підіймається. У нього в погляді щось бореться — ніби він хоче сказати більше, але стримується.

— Тобі треба відпочити, — нарешті говорить він м’яко. — Лягай спати. Я… побачимося завтра.

Я втомлено лягаю на подушки. Тканина прохолодна до моїх гарячих щік. Навіть не переодягаючя в нічну сорочку. Так і лежу в сукні. І змушую себе не думати про цю його обіцянку. Сподівання — це те, що найбільше ранить.

Двері ніжно зачиняються. І тиша повертається.

Але тепер вона трошки інша. Все ще важка. Але вже не задушлива. Наче в глибині темряви далеким світлом блиснула маленька щілина.

Можливо, вперше за дуже довгий час.