Глава 24. Анна

Вечір опускається на палац швидко, наче ковдра з оксамиту. Канделябри на стінах дають тепле, але різке світло. Воно відкидає тіні — довгі, викривлені, гострі. Вони нагадують мені одне: сьогодні я переступаю межу.

І вони — фрейліни — теж.

Я сиджу за столиком біля каміна, накинувши на плечі тонку накидку. Дора мовчки приносить чай, Лола розкладає свічки, але я їх практично не бачу. У голові — голос королеви, шелест насмішок, приглушені перешіптування у залі.

І глухий звук медалей, що розсипаються по кам’яній підлозі.

Я вже знаю, що робити.

— Покличте мені Айві, — кажу я тихо.

Лола лише киває й швидко вислизає за двері.

Айві заходить обережно, так, ніби ступає до ями з левами. Сукня шелестить тихо, а руки вона тримає складеними поперед себе.

— Ви просили, ваша високосте?

— Сідай, — кажу я. — І розкажи мені правду.

Вона сідає на край стільця, спина рівна, губи тремтять.

— Про що саме?

— Про те, хто наказав тобі мене підставити.

Її очі округлюються.

— Ніхто… Що ви! Ніхто не…

— Айві, — перебиваю я спокійно. — Я сьогодні двічі могла зганьбитися перед двором. Це не випадковість. Я не дурепа.

Вона опускає погляд. Плечі з’їжджають вниз.

— Це була… не я. Тобто… я… я не хотіла, — ледве шепоче вона.

— Хто? — я нахиляюсь вперед. — Кажи. Це твій єдиний шанс на моє пробачення.

Кілька секунд мовчання.

— Кетрін… — нарешті видихає. — Вона сказала, що… що ви скоро поїдете і вона займе ваше місце. Що ви… не підходите принцу. Що їй треба допомогти… відкрити йому очі.

Я видихаю повільно.

— Можеш іти, Айві.

— Міледі, пробачте… Я просто…

— Іди, Айві.

Вона тремтячими руками хапає край сукні й кидається до дверей.

Лілі приходить наступною. Її завжди лагідні очі сьогодні повні паніки.

— Ваша світлосте, якщо я щось зробила не так…

— Зробила, — відповідаю я. — Двічі.

Вона вчіплюється руками в спинку стільця.

— Це не моя вина! Це… це…

— Знову Кетрін? — я піднімаю брову.

Лілі заплющує очі. І цього достатньо.

— Вона сказала, що прожене нас, якщо не поможемо, — шепоче. — Що ваш характер… надто гострий. І що вона… вона мусить вам «допомогти» швидше піти зі столиці.

Серце стискається.

— І ти вирішуєш їй допомагати?

Лілі опускає погляд.

— Вона пообіцяла… що коли стане королевою, віддячить. А… А я боялася їй відмовити.

Я тихо зітхаю.

— Йди.

Коли Лілі виходить, я прошу Лолу запросити до мене Елвіну.

Вона завжди була найвеселішою. Але цього разу заходить так, ніби несе вирок.

— Я знаю, — каже вона ще до того, як я відкриваю рота. — Мені не треба пояснювати.

— То ти скажеш?

Елвіна нервово стискає пальці.

— Вона сказала, що так треба. Що Філіп ще передумає, якщо ви… «засвітитесь» не з найкращого боку.

Я мовчу.

— Я завжди була на її боці, — тихо додає вона. — Але… сьогодні я бачу, що вона перейшла межу. Всі ми. Я не проситиму пробачення. Зраду не можна вибачити. Я розумію. Я прошу лише дати нам шанс. Ми виправимося. Ми вже зрозуміли свою помилку.

Я лише киваю.

— Можеш іти.

Вона вклоняється й швидко зникає. Так, зраду не можна вибачити. Я ще раз затямлюю, що в Леонтайні в мене немає друзів.

Коли Дора прочиняє двері, а Кетрін входить — мені здається, що повітря в кімнаті загусає. Вона занадто спокійна. Занадто впевнена.

— Ви хотіли бачити мене, ваша високосте? — її голос рівний, але на губах тремтить ледь помітна тінь усмішки.

— Сідай, — кажу я тихо.

Вона не сідає. Стоїть, схрестивши руки.

— Ти підбурила дівчат. Двічі намагалася осоромити мене перед усіма. З твоєї подачі Лілі підштовхнула мене на сходах. Айві штовхнула під час нагородження. Ти намагаєшся усунути мене чужими руками. Але я дещо тобі скажу: цього надто мало, щоб втілити твою мрію і зруйнувати мої заручини. Мене обрали їх величності через політику. Твою ж кандидатуру вони навіть не розглядали.

Кетрін піднімає підборіддя.

— Я лише хотіла, щоб Філіп побачив правду. Скоро правителем буде він. Тоді все може змінитися. Для мене і для вас.

Я посміхаюся. Повільно. Холодно.

— Тоді слухай уважно. Ти не залишаєш мені вибору.

Я встаю на ноги, роблю крок вперед і пильно дивлюсь їй в очі.

— Я розцінюю це як оголошення війни.

Останнє слово зависає в повітрі, важке, гостре, непідйомне.

— І коли я стану королевою… — я нахиляюся ближче, — перше, чим я займуся, — це пошуком для тебе пари. Гідної. Далеко від столиці. Я подбаю, щоб ти жила… щасливо. Але — не тут. Дуже і дуже далеко від нас.

Кетрін блідне. Справжньо, без фальші.

— Ви… у вас нічого не вийде. Філіп не дозволить. Він зробить мене фавориткою і тоді…

— Думаєш, він справді тебе так цінує? Чому тоді останні ночі ти проводиш самотньо у своїх покоях? — я насмішкувато скривлююся.

— Ми ще побачимо, чия візьме, Анно, — шепоче, немов змія.

— Побачимо, Кетрін, — киваю я.

Вона різко розвертається і виходить, грюкнувши дверима.

Я залишаюся стояти в тиші. Руки тремтять. Дихання збивається. І коли перша сльоза зісковзує по щоці, я навіть не намагаюся її витерти. Це не слабкість. Це — виснаження.

Я сідаю на край ліжка, схиляю голову…

Раптом двері розчахуються з таким гуркотом, ніби хтось уривається зі зброєю.

— Анно?

Це Філіп.

Його кроки швидкі, сердиті. Від нього віє жаром, стриманою силою, тривогою.

Я сиджу так само — не повертаючись до нього. Не хочу, щоб він бачив мої червоні очі. Мої сльози.

Будь ласка, дайте мені всі спокій! Невже це так важко?