Глава 23. Анна

Ранок починається так само, як і всі інші відтоді, як я стала нареченою престолонаслідника.

Я відчуваю теплий запах трав’яного чаю, який приносить Дора.

Лола обережно розчісує моє волосся.

Світло пробивається крізь важкі блакитні гардини.

Нічого дивного. Нічого тривожного. Усе — звичне.

Навіть коли фрейліни заходять — Айві, Лілі, Елвіна й… Кетрін — їхнє трохи напружене перезиркування здається мені просто примхою ранку.

— Доброго ранку, ваша високосте, — промовляють вони хором і кланяються.

— Доброго, дівчата. Почнемо?

Вони беруться до справи: поправляють мою сукню кольору перлової троянди, закріплюють пояс, щось тихо обговорюють між собою. Я не звертаю уваги — думаю про сьогоднішній прийом майстрів. До двору повертається гільдія золотошвачок, і сьогодні ми маємо вручати їм традиційні медалі. Усе цілком буденно.

Коли ми виходимо в коридор, я чую шелест суконь позаду. Я спускаюся мармуровими сходами, тримаю рукою перила — і посміхаюся комусь із придворних унизу. Зараз до мене приковано стільки уваги, що аж страшно. Якесь дивне передчуття показує, що я маю бути дуже обережною.

Та на третій сходинці раптом… Ривок. Наче мене ззаду хтось смикає. Тканина тріщить. Тягне мене назад. Нога підвертається. І я падаю — різко, боляче, прямо на холодний мармур зі сходів. 

— Міледі! — вигукують дівчата. Я чую їх швидкі кроки.

Падіння вибиває повітря з грудей. Я піднімаю голову й бачу, як Лілі простягає мені руку.

Вона червоніє, очі розширені.

— Я… я випадково наступила на вашу сукню!.. Пробачте, міледі. Я така розтяпа! — шепоче вона, але в голосі — нещирість.

Кетрін повільно підходить ближче, вдаючи занепокоєння.

— Ваша високосте, ви не поранилися?

Я підводжуся — і розумію, що позаду сукня жахливо роздерта. По спині біжить холод. Так зганьбитися перед усіма ще треба вміти! Просто на очах у десятків придворних.

— Мені потрібно повернутися й переодягнутися, — шепочу я, намагаючись зберегти гідність.

Фрейліни низько кланяються.

— Звісно…

Їхні обличчя — маски. Солідарні. Невинні. Але я вже бачу тріщини. Не хочу думати, що Лілі могла зробити це навмисно, однак… 

Дора і Лола буквально впадають у шок, коли бачать мою спину.

— Ваша високосте, хтось навмисно підрізав шов, — каже Лола, нахмурившись. — Це точно не випадковість.

Дора киває:

— Тканина занадто сильно розійшлася. Таке не стається, якщо шов якісний. А ваш — був дуже якісний.

Я вдихаю повільно.

— Думаєте, це хтось зі…

— Ми не говоримо цього, — перебиває Лола тихо. — Але ви самі бачите.

Я мовчки дозволяю їм переодягнути мене в іншу сукню — глибокого сапфірового кольору, стриманішу, міцнішої тканини. Волосся вони пригладжують швидко, бо час іде.

Дівчата нервують.

— Вам варто бути обережною, — тихо додає Дора.

Я не відповідаю. Обережною? У цьому палаці? Це слово давно втратило сенс.

Фрейліни чекають під дверима. Ті ж самі перелякані погляди. Але тепер я дивлюся на них інакше.

— Готові? — питаю рівно.

Вони кивають. Ми спускаємось униз. І з першого ж погляду на мене королева Наталі стискає губи.

— Анно, — каже вона так холодно, що повітря холоне, — зникати посеред заходу — не зовсім те, чого ми очікуємо від майбутньої принцеси. Вам варто бути обережнішою зі своїм одягом. І… з власною увагою.

Я роблю реверанс.

— Вибачте, ваша величносте. Сталося… непорозуміння.

Краще не казати більше. Вона киває, але її погляд — різкий.

— Моя леді, ви сьогодні феєрична, — до мене підходить Філіп. Дивно, але від його насмішки мені раптом стає легше. Я всміхаюся.

— Стараюся. Взагалі я планувала в ваші обійми, але щось ви не поспішали мене підхоплювати.

— Моя помилка, — киває він.

Починається урочиста частина. Філіп проводить нагородження. Я стою поряд, тримаючи срібну тацю з тонким візерунком, на якій лежать медалі — нагорода золотошвачкам за майстерність.

Територія навколо — наповнена придворними, ремісниками, фрейлінами. 

Айві й Лілі стоять позаду. Усе йде добре…

Аж поки я раптом не відчуваю легке штовхання у спину. Здається, вони вирішили помінятися місцями і під час цього зачепили мене. Зовсім трохи, але достатньо, щоб вибити баланс. Таця вислизає з рук. Глухий дзвін металу об мармур роздається простором. Медалі розсипаються, котяться у різні боки, одна навіть б’є мені в ногу. Усе навколо завмирає.

Очі королеви підводяться на мене повільно, як піднімається хвиля бурі.

— Анно… — її голос — ніж, — обережність вам сьогодні явно не властива.

Ще один осуд. Придворні перешіптуються. Фрейліни стоять позаду — і виглядають так, ніби от-от забудуть, як дихати. Особливо Кетрін — її губи ледь помітно смикаються, наче вона стримує усмішку.

Я опускаюся зібрати медалі, але Філіп мене зупиняє. До нас підбігають слуги, вони швидко повертають тацю і самі медалі в мої руки.

Усередині вирує вогонь.

Це було навмисно. І я знаю, хто це спланував. І якщо вони думають, що я залишу це так… Вони глибоко помиляються.