Глава 21. Філіп

Я думав, що вже розумію Анну. Її впертість, виклик, гострий язичок, невміння мовчати, коли треба — все це я вже враховував у власних розрахунках.

Але сьогодні… Сьогодні вона зробила щось, що перевернуло всі мої уявлення.

Коли солдат похитнувся, коли він майже падав — Анна була першою, хто кинувся до нього. Не я, не лікар, не ад’ютанти. Вона.

Боса у своїй сміливості, гола у своїй щирості. Чужинка. Леді з іншого королівства. Наречена, яка має право червоніти при вигляді краплі крові.

Але вона підхопила його. Тримала, поки він непритомнів. Гукала лікарів такою владою, що весь двір слухняно завмер. І коли кров розлилася по її сукні, вона навіть не моргнула.

Я дивився на неї, і в мені ворушилося щось старе, забуте. Гордість? Захоплення? Ні… щось інше. Те, що я давно не дозволяв собі відчувати щодо жінки.

А коли вона вийшла перед усіма й вклонилася солдатам — низько, з гідністю… Я зрозумів: ця жінка не грає ролей. Не боїться виглядати «непринцесою». Вона справжня.

Такі люди — рідкість.

Солдата забрали до лазарету, і церемонію довелося перервати. Анна зробила не те, чого я чекав би від неї. Не пішла переодягатися. Не подалася в покої. Не подала фрейлінам знак бігти за дзеркалами й гребінцями.

Вона… зникла. Я думав — у сад, у бібліотеку, до матері.

Але майже за годину мені доповідають:

— Ваша Високосте… принцеса Анна в лазареті. З лікарями.

— Що?

— Вона… допомагає. Робить перев’язки. І фрейлін… теж змусила.

Спершу я сміюся — коротко, недовірливо. Це звучить абсурдно. Фрейліни, які бояться навіть патьоку чорнил на сукні, тепер перев’язують бинти й торкаються запеченої крові? Анна, яка скоро одягне корону, тепер стоїть поруч із травмованими чоловіками, витирає їм чоло? Ні. Це вже занадто. Не вірю.

Я йду сам. Швидко. Кроки гупають по каменю, як удари серця.

Там пахне кров’ю, травами, потом і химерним заспокійливим зіллям. Стіни вогкі від пари. Людей багато. Хтось стогне, хтось заснув з виснаження. Лікарі бігають, як хмарки в грозу.

І серед цього всього — вона.

Анна стоїть, нагнувшись над пораненим, допомагає лікарю тримати перев’язку. Її очі зосереджені, рухи впевнені, хоч і видно — їй страшно.

Лілі блідніша від простирадла, Елвіна шепоче молитви, Айві тримає таз із водою, як бойовий щит. Кетрін теж тут, хмуриться, проте не перечить. І всі роблять те, що наказала Анна.

І я… Я не можу відірвати погляду. Вона така… Ні, не ніжна. Не повітряна. Сильна.

Сильніша, ніж будь-яка жінка, яку я знав.

Я наближаюся повільно. Вона не чує. Схилилася над пораненим так, що забула про все навколо.

Коли лікар каже «достатньо», вона обережно відступає, витирає лоба чоловікові і посміхається йому — так, ніби він щойно врятував її, а не навпаки.

Тоді лише помічає мене.

Її погляд коротко спалахує — і згасає. Не хвилюванням, не страхом… а щось середнє між втомою і гордістю.

Я роблю крок до неї.

— Ти повелася сьогодні… дуже гідно. — Мій голос звучить м’якше, ніж хотів. М’якше, ніж дозволяв собі з нею будь-коли.

Вона переводить погляд на мене, вдихає повільно.

— Я в боргу перед цими солдатами.

Її голос не тремтить.

Він сталевий.

— Вони ризикували життям заради моєї землі. Я могла бодай щось зробити.

Я слухаю її — і всередині все стискається. Бо вперше за багато років… мені соромно. Вона зробила те, що мав би зробити я. Першим. Без вагань.

Я дивлюся на Анну. На її вимазану кров’ю сукню. На руки, втомлені, але міцні. І мені здається, що світ навколо на мить стає іншим. Ніби я дивився на неї весь цей час — але не бачив. І от тепер… бачу вперше.