Глава 20. Анна

Філіп йде тихо — тихіше, ніж прийшов. Двері злегка риплять, і поки стиха затуляються, я ще встигаю побачити, як його тінь зникає в коридорі.

А я лишаюся сидіти на ліжку, вся розтрясена й… безмежно неспокійна.

Сон?

Після цього?

Навіть якби я захотіла — не заснула б.

Я торкаюся пальцями губ — вони ще теплі. Наче пам’ятають його дотик. Тоді долоні… і я різко зойкаю. На шкірі, на тій, що торкалася його плеча, золотави́й візерунок магії палає тонкими лініями — теплими, пульсуючими.

Не пече, але… ніби нагадує, ніби каже: ось тут була правда. Ось тут щось змінилося.

Він думав злякати мене — а вийшло навпаки. Його поцілунок був… Ні, слова надто слабкі. Це було не як у баладі про кохання, не як у казках про принців — значно реальніше й тепліше. Сильніше. Краще за наш перший — у сто разів краще.

Я лежу на спині, дивлюся в стелю, а серце б’ється, мов скажене. Замість того, щоб думати про Кетрін — як було кілька днів поспіль — я думаю про нього. Про те, як він прийшов. Як налякав мене. Як сидів поруч. Як сміявся — по-справжньому, вперше.

І як цілував.

Може…

Може, ми таки робимо крок назустріч одне одному?

З цією тривожною, але солодкою думкою я засинаю вже під ранок.

Коли приходять фрейліни, я вже одягнена й у чудовому настрої. Такий настрій буває рідко — світлий, майже легкий, як проміння ранку, що ллється у вікно.

— Доброго ранку, Ваша Високосте! — весело співає Лілі.

Інші підтримують її… всі, окрім однієї. Кетрін. Вона мовчазна, бліда, очі — в землю.

І, попри те що я намагаюся не показувати надто багато радості, ловлю її короткий, гострий, колючий погляд. Скоса. Розгублений. Майже образливий.

— Все добре? — питаю я, але занадто бадьоро, щоб виглядало щиро.

— Так, ваша високосте, — відповідає Кетрін, хоч голос її тремтить.

Мені досить. Краще холодне ввічливе мовчання, ніж плаксиві пояснення чи намагання зачепити. Можливо, вона й справді усвідомила, що позицій у неї тепер значно менше.

Сьогодні в палаці — важлива подія. Дуже важлива. Повернення військових, які допомогли Глостерширу у війні.

Більшість повернулися ще раніше, але сьогодні — повернення тих, хто був у полоні. Ранених, виснажених, але живих. Їх треба прийняти, подякувати, нагородити.

Для мене… це особливий день.

Я стою поруч із королевою Наталі. Вона — велична, спокійна, крижано-незворушна, як завжди. Але я бачу — у її очах сьогодні тривога. Король не зміг бути присутнім. Йому стало гірше. Хоч ніхто не вимовляє цього вголос, та кожен у залі знає — ми наближаємося до моменту, коли Філіп стане королем.

Його кроки чути здалеку.

Упевнені. Впевненіші, ніж учора.

Може, мені здається… але я відчуваю — він дивиться на мене.

Я опускаю очі. Чомусь ніяково, але я надто сфокусована на дійстві. Особисті хвилювання відходять на потом.

Церемонія проходить урочисто.

Голоси сурм, шелест тканин, важкі кроки солдатів, які повертаються додому. Придворні схиляють голови. Простий народ, запрошений сьогодні в двір, плаче. Тут здебільшого родичі солдатів, але й прості жителі столиці теж прийшли.

Філіп виголошує промову — сильну, стриману. В ній чути гул майбутнього правителя.

Я захоплена. І трохи… горда?

Та раптом…

Один із воїнів хитається.

Я бачу це миттю — ще до того, як решта зрозуміла. Його коліна підгинаються, він ледь тримається за спис…

— Ні!.. — виривається з моїх вуст.

Я кидаюся між людьми, підхоплюю його під руку, намагаюся втримати — але він уже майже падає мені на плече. Його кров торкається моєї сукні — гаряча, темна, важка.

— Лікаря! Швидко! — кричу. Голос лунає гучніше, ніж я очікувала.

Церемонія зупиняється. Люди завмирають. Філіп робить крок до нас, очі його звужуються — тривога, занепокоєння, злість на ситуацію.

Вартові перехоплюють воїна, ведуть, та що там, майже несуть його до лазарету.

Фрейліни підбігають до мене.

— Ваша Високосте, вам треба переодягнутися, — шепоче Айві, дивлячись на криваві плями. Лілі намагається хустинкою витерти їх.

— Це дрібниці, — кажу я твердо.

Прямо. Чітко. Голос звучить голосніше, ніж думалося. 

Я роблю крок уперед. Виходжу перед рядами чоловіків, які пережили те, що мало хто міг би витримати.

— Я… Анна з Глостерширу, — говорю я, і навкруги стає тихіше. — І я вдячна вам більше, ніж можете уявити. Ви допомогли повернути мир на мої землі. Ви — ті, хто віддав частину себе за наш порятунок. Я… перед вами в невідплатному боргу.

Я схиляю голову. Глибоко.

І вони… відповідають. Один за одним. Усім строєм.

Люди навколо аплодують. Фрейліни завмирають. Королева ледь-ледь піднімає брову — єдина ознака, що вона здивована.

А Філіп…

Він дивиться на мене так, ніби вперше бачить. І я не знаю, що саме він бачить у цей момент. Але знаю точно: сьогодні я рада, що знаходжуся тут. Сьогодні я на своєму місці.