Глава 19. Філіп

Я не зводжу з неї очей весь вечір.

І це дратує настільки, що хочеться грюкнути дверима театру й піти у ніч, аби тільки перестати дивитися на неї… але я не йду. Бо все одно знову дивлюся — на те, як вона сміється, як схиляє голову, коли щось її зачіпає, як очі блищать у світлі ламп.

Вона не схожа на придворних жінок. Ні хитрощів у погляді. Ні награності. Ні холодної вирачкованої лицемірності.

Вона — пряма. І це як подих свіжого повітря в задушливому палаці.

Чесна до безглуздя. Гостра до небезпеки. Жива.

І саме тому вона небезпечна для мене. Бо щирість завжди притягує.

А я не можу дозволити собі закохатися. Не тепер. Не коли панує безлад у королівстві, і я сам ледве тримаюся на ногах під тягарем обов’язків.

Я мушу думати головою. Мені ні до чого амурні хвилювання. Я обрав Кетрін і серцем, і розумом. Навіщо мені щось змінювати?

Але вночі, коли я лежу у власних покоях, темрява омиває стіни… а я дивлюся у стелю й розумію, що все було даремно.

Бо я знову думаю про неї. Про те, як вона впала мені в руки біля театру, тепла й легка. Про сльозу, що з’явилася на щоці під час вистави. Про те, як стиха сказала «дякую».

І десь між цими думками я раптом виявляю, що стою в коридорі. Біля її дверей. Я не планував цього. Принаймні так собі кажу. Але ноги самі приводять мене сюди. Вартові безмовно відкривають переді мною двері. І я заходжу.

В її кімнаті тихо. Лише місячне світло падає на килим. Анна спить. Спокійно, майже дитинно. Розслаблена, з легенькою посмішкою на губах, неначе світ не тисне на її плечі. Неначе вона не наречена чужого принца, не бранка палацових інтриг.

Просто дівчина, яка спить у теплому ліжку.

Я сідаю поруч. Не чіпаю її — просто дивлюся. І в цей момент вона раптово розплющує очі.

— Ф-філіпе?! — вона підводиться різко, притискаючи ковдру до грудей. — Що сталося?!

Я видихаю. Мені хочеться сказати щось розумне… але виходить тільки:

— У нас бунт.

— Що?! — вона підстрибує, схоплюється з ліжка так швидко, неначе її штрикнули шпилькою. — Хто? Де? Я…

— Мене шукають усюди, — додаю з серйозним виглядом. — І я прийшов сховатися.

— Ховатися? У мене? — вона бігає очима по кімнаті, вже вибудовуючи план втечі. І раптом кидається до вікна. — Вони тут зачинили внутрішній двір! Може… може, в купальні?

Вона хапає мене за руку — і тягне. Буквально тягне, як дитину, яку збираються ховати під ліжком.

І тільки коли вона вже майже відчиняє двері до купальні, я більше не витримую.

Сміх сам зривається з моїх грудей.

— Анно… — я притримую її за лікоть. — Я жартую.

— Ти… що? — вона блідне, потім червоніє, потім знову блідне. — Ти сказав про бунт…

— Хіба я ховався б під спідницею в нареченої? — зводжу брову.

— Т-ТИ… Н-НЕГІДНИК!! — вона хапає подушку і кидає в мене. Я ловлю. Кидаю назад. Вона вже встигає схопити іншу.

І починається маленька війна серед ночі.

Подушки літають. Вона кричить щось про моє гниле почуття гумору. Я — про те, що вона легко піддається на дурні жарти.

У запалі я ловлю її руки. Притягую до себе. Її подих зависає на моїх губах.

— Відпусти… — шепоче вона, але в голосі немає сили. Лише тривога… і щось тепліше.

Я відпускаю?

Ні.

Я нахиляюся ближче.

До кінця.

До того моменту, де жар між нами перестає бути лише суперечкою.

І цілую її. Повільно. Ніжно. Майже обережно. Її губи тремтять під моїми. Її руки мимохіть торкаються моїх плечей. Її подих ледь чутний, теплий. І можливо вперше в житті я цілую не тому, що хочу злякати, не тому, що хочу домінувати…

А тому, що не можу інакше. Тому що вона — смак тиші, тепла й виклику водночас. Тому що її губи ніжні, як перший дощ. Тому що мить з нею — небезпечніша за будь-яку війну.

І я не знаю, хто з нас перший відступає… але нам уже не повернутися до того, що було вчора.