Глава 18. Анна

Мені ще ніколи в житті не було так страшно.

Не тоді, коли я дізналася, що мене відправляють замість Сильвії.

Не тоді, коли стояла перед королем і королевою.

Не тоді, коли впала зі сходів посеред бального залу.

А саме зараз — у цій кареті, затиснута між стінкою та чоловіком, який цілує так, ніби намагається зламати мою впертість.

Я не очікувала… не цього.

Коли я сказала про «краще вже прийти до своєї нареченої», то хотіла його вколоти… образити… хоча б на мить змусити відчути те саме, що відчула я, коли дізналася про Кетрін.

Я не думала, що він сприйме це буквально.І точно не думала, що піддамся.

Його губи досі палають на моїх, навіть коли він відступає. Моє дихання обірване, серце колотиться дико, і я тримаюся за стінку, щоб хоч трохи заспокоїти тремтіння в руках.

Не можна, Анно.

Не смій піддаватися.

І все ж… той поцілунок — короткий, грубий, нестримний — залишив у мені щось, від чого я гублю думки.

Коли карета нарешті зупиняється, я вдихаю так, ніби щойно вибралася з води. Збираю себе докупи. Трохи розтираю щоки, щоб приховати рум’янець. Вдаю, що все чудово.

Карета відчиняється — він виходить першим, а тоді повертається до мене. Я мало не здригаюся. А він стоїть просто переді мною. Спокійний. Зібраний. Нібито нічого не сталося.

— Анно, прошу, — подає він мені руку.

Я дивлюся на неї лише мить — і вкладаю свою в його долоню. Її тепло поглинає мою, і я знову ледь не йду півкроку назад.

«Тримайся. Ти принцеса. Ти не даси йому зрозуміти, що налякана».

Ми підіймаємося сходами до театру. Придворні розступаються, вітаються шанобливими уклонами. Усі погляди на нас. Я піднімаю підборіддя трохи вище, щоб приховати, що вся тремчу. І горда, красива, успішна. Мене не зламати. Ось так. Тільки так.

Філіп веде мене до королівської ложі, і в залі стихає гомін — усі знають, що ми майбутнє Леонтайну. Я сідаю поруч із ним. Оркестр починає увертюру, і в голові нарешті трохи прояснюється.

Постановка виявляється несподівано легкою й смішною. Дотепні жарти, яскраві декорації, прекрасні голоси. Коли один із персонажів стрибає зі сцени прямо на руки іншому, а той ледве втримує, я не стримую сміху.

Сміюся голосно. Щиро. І на мить забуваю про все.

— Ви навіть сміятися вмієте, — тихо зауважує Філіп. — Не лише сваритися.

Я штовхаю його плечем. Ледь-ледь. І він… усміхається куточком губ.

На антракті до мене підбігають фрейліни — Айві, Лілі, Елвіна і, звісно ж, Кетрін. Вони всі говорять одночасно, захоплено махають руками, перебивають одна одну. А я сміюся з ними, навперебій переказуючи найсмішнішу сцену.

— Ви бачили, як він завмер на середині арії?!

— А як вона закатила очі, наче це щоденна трагедія!

— Боже, це ж така любовна комедія, я не можу!

І навіть Кетрін — м’яко всміхається, хоч і стоїть напівкроком позаду.

Коли дзвонять, ми повертаємося в ложу. На другому акті починається романтична частина. Дві героїні співають дует — про страх втратити, про бажання бути обраною, про любов, яка робить боляче й щасливо водночас.

Я не планую плакати. Не сьогодні. Не перед ним.

Але все одно відчуваю, як одна-єдина сльоза тікає з ока.

Я швидко змахує її пальцем, та в ту ж мить чую:

— Анно.

Він подає мені хустинку. Просту, лляну. Але тримає її чомусь дуже обережно.

Я беру. Коротке «дякую» виходить із мене надто тихо. А він раптово накриває мою руку своєю.

Коли вистава закінчується, ми повертаємося до виходу. Надворі вечорно й прохолодно, і сходи, на які я ступаю, виявляються слизькими від сирості. Я намагаюся зробити крок — і знову промахуюся.

Аби не злетіти вниз, я різко хапаюся за повітря — і опиняюся в його руках.

Він ловить мене легко. Наче давно знає, як я впаду, і лише чекав моменту.

Ми опиняємося надто близько. Надто тихо. Надто… по-іншому, ніж у кареті.

Без гніву. Без виклику. Без боротьби.

— Ви не вмієте ходити по сходах, Анно, — каже він, і в голосі чується щось нове. Не глузування.

Тепло?

— Я лише дбаю, щоб вам не було нудно. Розважаю вас, мій принце, — огризаюся я, намагаючись хоч трохи повернути звичну броню.

Його губи тінню смикаються в посмішці.

— З тобою мені, здається, ніколи не світить засумувати.

І вперше за весь час я не знаю, чи це комплімент, чи попередження. Але мені подобається, як він це сказав. Більше, ніж мало б.