Глава 17. Філіп

Я не зовсім усвідомлюю, що роблю.

Поцілунок був імпульсом — чистим, гарячим, обпалюючим. І я був упевнений, що вона відштовхне мене, відвернеться, накричить, вдарить, вистрибне з карети, зробить бодай щось, що зробила б будь-яка жінка, особливо така горда, як Анна.

Але вона…

Вона відповіла.

Несміливо, незграбно, але щиро. Її губи тремтіли, наче вона боялася власного подиху, та все ж тягнулися до мене. І ця невмілість, ця ніжність, що проривалася крізь нервовий подих, — била не по розуму. По тілу.

По бажанню. По тому, що я не хотів у собі визнавати.

Чорт.

Я притискаю її ближче, грубо, зухвало. Занадто. Я хочу, щоб вона відступила. Щоб злякалася. Щоб зрозуміла, що її слова про “краще вже прийти до нареченої” були нерозумним, нетактовним, небезпечним викликом.

Хочу, щоб відчула різницю між зухвалою грою і реальністю.

Але замість цього…

Я відчуваю, як її руки судомно хапають тканину мого камзола, ніби вона сама не знає, тримається за мене чи намагається відштовхнути. Її дихання гаряче, рване. Її тіло напружене… але не так, як я очікував. І в цій напрузі більше не страху — а хвилювання.

Справжнього.

Живого.

Боже.

Коли я відриваюся від її губ, мені доводиться вдихнути глибше, ніж зазвичай. Я підводжу погляд на неї — щоки палають, очі блищать, груди здіймаються швидко, надто швидко.

І саме в цю мить я роблю те, чого не планував.

Я нахиляюся до її шиї. Вона завмирає. Повністю.

І це… це не відштовхує мене. Це робить гірше. Небезпечніше. Ближче до межі, якої я не збирався переступати. Її шкіра тепла під моїми губами. Надто тепла. І коли я ковзаю по ключицях, відчуваю, як її подих зрізається навпіл.

Мої пальці знаходять її коліно — тканина сукні плутається, заважає, але я вмію з нею боротися. Я ковзаю вгору на півдюйма.

Її реакція — миттєва.

Анна кам'яніє.

— Що… що ви робите? — її голос майже зривається.

— Те, що ти сама запропонувала, — відповідаю я низько, нахилившись до її вуха. — Хіба ні?

Вона закушує губу, а потім тихо, але чітко каже:

— Не в кареті ж…

Я усміхаюся. Небезпечно. Ледь стримано.

— А чому б і ні? — шепочу. — До театру ще далеко. Ти сама говорила про те, що наречений має приходити до нареченої. Я — слухняний чоловік.

Вона задкує плечима до стінки карети, немов шукає бар’єр, щоб відмежуватися, але я нахиляюсь ближче, впиваючись поглядом у її очі. Там панує паніка, змішана з… чимось іншим.

Чимось, від чого її зіниці розширені.

— У мене… — вона ковтає повітря, шукаючи хоч щось схоже на тверезий аргумент, — зачіска зіпсується.

Ось тепер я не витримую.

Я сміюся.

По-справжньому, голосно, щиро вперше за довгий час. Так, ніби вона сказала найбільш абсурдну й водночас найбільш чарівну річ у світі.

Моє бажання обпікає, але я все ж відпускаю її, відводжу руки, сідаю рівніше й втягую повітря, щоб повернути собі контроль.

— Ти боягузка, — кажу я не сердито. А майже… майже з теплом. Майже із захватом, який не маю права відчувати.

Вона піднімає підборіддя, ображено й гордо, але я бачу, як тремтять її пальці.

Але одна річ мене вбиває: я був впевнений, що вона відступить. Що відштовхне. Що злякається.

А вона…

Вона бореться. Червоніє. Збивається. Але не здається.

І саме це припадає мені до серця більше, ніж будь-який дотик. Більше, ніж сам поцілунок. Більше, ніж я був готовий собі дозволити.

І здається, сьогодні вона таки заслужила мою повагу.