Глава 16. Анна

Ніч минає так, ніби мене кидає з боку в бік у штормі. Я засинаю й прокидаюся по кілька разів, раз у раз ловлю себе на думці про Кетрін. Образ її — ніжний, врівноважений, занадто красива, занадто впевнена у своїй ролі біля Філіпа — стоїть у мене перед очима безперервно. Слова Дори про те, що все буде добре, не заспокоюють. Я знаю жінок такого типу. Занадто витончені, занадто вмілі, щоб зникнути просто так.

А головне — я бачу очі Філіпа, коли він дивиться на неї.

Вони знаються надто добре. Надто давно. Надто близько.

Коли після безсонної ночі я все ж підводжуся, голова важка, а настрій — як зіпсований ранок після грози. Дора допомагає мені вмитися, пригладжує волосся, але навіть її дбайливі руки не можуть приховати моєї втомленості.

— Які новини? — питаю я, не витримуючи вже з порога. Мені потрібен хоча б маленький промінчик ясності.

Дора знічується.

— Нічого особливого, ваша високосте…

Але Лола, яка саме складає стрічки біля дзеркала, аж блискає очима:

— Як це нічого? Я своїми очима бачила, як маркіза Кетрін виходить із покоїв його високості пізно ввечері…

— Лола! — шикає Дора.

Та слова вже кинуті, наче камінь у воду.

Виходить з його покоїв.

Пізно ввечері.

Це вдаряє в груди так, що на мить мені навіть важко стає дихати.

— Це я і маю рахувати “нічого особливого”? — сухо перепитую я й відвертаюся, щоб вони не побачили, як сильно палають мої щоки — не від сорому, від гніву.

Саме в цей момент стукають у двері, й до покоїв заходять фрейліни. Їхні легкі кроки, дзвінкий сміх, метушливий шелест спідниць — зазвичай це повинно викликати приємну атмосферу ранкового балакання, але сьогодні…

Сьогодні я не в гуморі.

— Вітаю вас, — киваю коротко. — Айві, Лілі, Ейвіна… Ви сьогодні чарівні, леді.

Вони мить насторожено переглядаються.

Кетрін стоїть трохи ближче до порогу, її обличчя спокійне, майже бездоганне, але погляд уважний. Прискіпливий.

Вони починають щебетати. І я неохоче відповідаю. Усім, окрім однієї.

— Ваша високосте, — тихо каже вона. — Вибачте, якщо тон не доречний, але… якимось чином я вас образила?

Я дивлюся на неї довго. Мовчання між нами натягується, як туго затягнута стрічка.

— Хіба принц нічого не передавав мені? — нарешті кажу я. — Адже ви… бачилися вчора ввечері.

Усі дівчата, окрім Кетрін, різко зойкають й затискають роти.

Дора з Лолою теж завмирають.

А Кетрін… Кетрін лише бліднішає на півтону.

— Ми розмовляли лише хвилину про наше минуле, — тихо каже вона. — Але якщо ви хочете, я все розповім…

— Не хочу, — перебиваю. — Я все зрозуміла.

І цього достатньо, щоб настрій остаточно скотився в прірву.

Після сніданку в колі вінценосних родичів, нас з дівчатами знову чекає прогулянка.

Коли ми спускаємося до конюшень, фрейліни поводяться так обережно, ніби я була вибуховим пристроєм, який може здетонувати будь-якої миті. Але я незворушна. Спокійна. Надто спокійна — саме так буває перед бурею.

— Чудовий день для прогулянки верхи, хіба ні? — каже Айві, намагаючись розрядити атмосферу.

— Можливо, — відповідаю я.

Верхова прогулянка має мене заспокоїти — я люблю коней, люблю цей рух, швидкість, запах трави й ранкового сонця.

Нас чекають кілька коней. Усі — високі, виховані, блискучі, як і належить королівській стайні. Гарсон — мій, темно-гнідий, із мудрими очима — здається єдиним, хто поки що не зважає на напругу.

— Якщо хочете, я проведу вас по внутрішній доріжці саду, — пропонує Лілі, намагаючись не дивитися в мій бік.

Прогулянка починається спокійно. Трохи повільний темп, шелест листя, легкий вітер. І звичайні жіночі розмови… принаймні до певного моменту.

Айві тихо, майже недбало, кидає:

— Ви чули, що король у дуже тяжкому стані?

Я сповільнюю ходу.

— Тяжкому — це як?

— Лікарі не дають прогнозів, — каже Елвіна. — У палаці говорять, що… він уже майже на смертному ложі.

Я відчуваю, як кров холоне.

Король. Майже… помирає. То це правда? Відколи я в Леонтайні, майже забула про плітки, які чула ще від Сильвії. А це означає одне: Філіп скоро стане королем. А я — королевою.

І все це… з людиною, яка мене терпіти не може.

— Це чутки, але… — починає Айві.

— У цьому палаці чутки — завжди більше, ніж просто чутки, — холодно відповідає Кетрін.

Погляди фрейлін опускаються.

І тільки потім Лола, наївна й відверта, ніби ляпає:

— А ще кажуть, що віконт Ніколас — позашлюбний син королеви Наталі. І що король знав, але промовчав…

Я аж зупиняюся.

Кінь скрипить вудилами.

— Ти хочеш сказати… — починаю я, але не знаю, що саме хочу запитати. Бо варіантів надто багато й усі — жахливі.

— Це лише чутки, — кидає Кетрін і вперше за весь час виглядає роздратованою. — Ви ж знаєте, у палаці їх — як бур’яну.

Можливо. Але образ короля, який помирає; королеви, яка мала коханця; Ніколаса, який схожий на Філіпа більше, ніж сам Філіп на своє відображення в дзеркалі…

Це надто багато для одного ранку.

Після прогулянки фрейліни ще довго сперечаються, що вдягнути на вечір. Я слухаю, киваючи, але думки далеко.

Сьогодні — прем’єра театральної постанови. Це одна з найважливіших подій сезону. Королівська родина зобов’язана бути присутньою.

Я одягаю бірюзову сукню, стриману й елегантну. Фрейліни вирушають раніше в окремій кареті. А я… я маю їхати з Філіпом.

Він уже чекає біля карети, у темному парадному камзолі, бездоганно випрасуваному. Виглядає небезпечно спокійним.

Я мовчки піднімаюся в карету. Він сідає навпроти.

Колеса риплять, і ми рушаємо.

Секунди тягнуться болісно повільно.

— Ви мовчите, — нарешті каже він.

Я навіть не дивлюся в його бік.

— Чи не сплутали ви часом карети, ваша високосте? Ваша… близька подруга поїхала в іншій.