Глава 15. Філіп

Державна рада завжди була місцем, де я відчував контроль. Тут немає зайвих емоцій, зайвих поглядів, зайвих людей. Лише я, король, міністри та проблеми, які чекають на рішення.

Але сьогодні — уперше за багато років — я не можу зосередитись.

Король сидить у своєму кріслі, але виглядає так, ніби кожен подих забирає в нього силу. Обличчя бліде, рухи сповільнені. Він намагається тримати спину прямо, втримати гідність — але я бачу: він тане буквально на очах.

Лікарі сказали своїм тоном, якого не сплутаєш ні з чим: дні або місяці. Але не роки.

Ми не говоримо про це відкрито — ні я, ні мати, ні він. Мовчання — наш єдиний захист від неминучого.

Я сьогодні фактично веду засідання, вирішую питання кордону, торгівлі, нової дипломатичної угоди. Я голосно ставлю вимоги, ухвалюю рішення, розставляю пріоритети.

Але щоразу, коли відкриваю рот — в голові з’являється вона.

Анна.

Її сміх, її прямі погляди, її зухвала манера сперечатися. Її сміливі слова в саду. Її рука на моєму лікті. Її усмішка, коли вона фліртує з моїми друзями.

Господи… вона зводить мене з розуму. І я навіть не розумію, чого саме в ній більше: провокації, честолюбства чи відвертого виклику.

— Ваша Високосте? — голос канцлера повертає мене до реальності. — Я повторюю: східний кордон потребує додаткових людей.

— Тридцять воїнів буде достатньо, — кажу я так впевнено, ніби не пропустив половину його промови. — І негайно пошліть гінця до Бланшлагу. Вони винні відповісти на наш лист.

Канцлер киває. Король намагається усміхнутися, мовляв, “ молодець, справляєшся”, але це усмішка старої, виснаженої людини.

Мені хочеться кричати.

Я не готовий.

Хоч як мама говорить протилежне — я не готовий втратити батька.

Нарада триває довго, і я виходжу з неї виснаженим. Я хочу лише води й тиші. Але замість цього знаходжу у своїх покоях те, чого не чекаю. Точніше ту.

Кетрін.

Вона сидить у кріслі біля каміна. Втомлена. Дуже тиха. Майже незвична.

— Мій принце, — каже вона, коли я заходжу. — Я… повинна тобі дещо сказати.

Я зітхаю. Я знав, що це станеться рано чи пізно.

— Говори.

Вона встає. Її обличчя змінюється — не гра, не кокетство. Просто біль.

— Твоя наречена… принцеса Анна… вона сьогодні сказала мені, що знає про нас. Про все. І що зробить усе можливе, щоб я ніколи не стала твоєю фавориткою.

Я закриваю очі.

Чорт забирай, Анно.

Ти ж навіть дня тут не прожила…

— І що ти відповіла? — питаю я.

— Нічого, — зізнається вона. — Що я могла? Вона має владу, я — ні. Ви… теж більше не маєте вибору.

Її голос тремтить. І мені шкода її — не так, як колись, але щиро. Її поставили в нікчемне становище. І я не можу сказати, що Анна вчинила неправильно. Анна — наречена.

А Кетрін…

…ні.

Вона робить крок до мене. Стає близько. Занадто близько.

— Я сумую за тобою, Філіпе. Дай мені хоч хвилину… хоч ніч… Я не прошу нічого більше, — її долоня торкається моєї руки.

Колись я би не вагався. Колись я би не подумав навіть секунди.

Але сьогодні…

Мені наче стає тісно в власній шкірі.

— Кетрін, — я відступаю на крок. — Ні. Не сьогодні.

— Але чому? — її голос ламкий, як тонке скло. — Хіба я не варта цього? Хіба ти не хочеш мене?

— Я… втомлений. І це все, що я можу сказати чесно, — відповідаю рівно.

Напівправда. Справжня правда — інша: мені вперше не хочеться зраджувати своїй нареченій. Це це не значить, що я не матиму фаворитки. Просто потрібно, щоб все налагодилося. З нею потрібно домовитися. З кожною з них.

Як би абсурдно це не звучало.

Кетрін дивиться на мене довго, ніби намагається зрозуміти. А тоді повільно киває.

— Добре, — каже вона тихо. — Тоді я піду.

Вона виходить майже нечутно, і двері зачиняються з м’яким стуком. Я залишаюся сам. Сідаю у крісло. Проводжу рукою по обличчю.

І єдина думка, яка звучить у голові: Анна займає в моєму житті надто багато місця. Небезпечно багато. І я не знав, що таке взагалі можливо.