Глава 13. Філіп

Я бачу фрейлін одразу — і в ту ж мить розумію, що це підстава. Мама знову зробила все по-своєму.

Айві, Лілі, Елвіна… і Кетрін.

Кетрін, яка не повинна була тут опинитися. Не в почті Анни. Не на крок від моєї нареченої. Не тепер — коли й без того все висить на волосині. Це не просто незручно. Це — жорстоко по відношенню до Анни.

І я не знаю, навмисно це зроблено чи з дурості. Але знаю одне: мама не робить нічого просто так.

Анна тримається гідно, хоч по очах бачу, що вона все зрозуміла. Я дивлюся на Кетрін — у її очах тиша. Занадто багато тиші для жінки, яка втратила шанс на шлюб зі мною і тепер змушена прислужувати моїй нареченій.

А тоді мій погляд ковзає до матері, що прогулюється позаду. Королева Наталі робить вигляд, що не звертає уваги на сцену… але погляд її сяє гостро, як наконечник стріли.

Чого вона хоче? Принизити Кетрін? Розлучити нас з нею? Змусити Анну відчути тиск? Перевірити мене? Чи просто нагадати, що тут влада належить не мені, а їй?

Я не знаю. І це мене злить.

“Я б мала причини ревнувати, якби ти був мені хоча б приємним. Все, що ти демонструєш, відколи я тут, це суцільна зневага. Якби була моя воля, моєї ноги тут би не було.” — досі лунають гострі слова в моїй голові. Мені мало б бути байдуже, але чомусь це не так. Вона вкотре зуміла зачепити мене, принизити.

Ми з Анною ще робимо кілька кроків уздовж алеї, коли я чую знайоме, гучне:

— Ну ось ви де! А ми вже вас загубили!

Я обертаюся й бачу своїх друзів — тих, хто супроводжував мене до Глостерширу. Сміх, гомін, впевнені кроки. На їхньому фоні сад одразу оживає.

Поперед решти йде віконт Ніколас де Евері, син графа Грегорі де Евері — чоловіка, який половину життя провів на кордоні.

І який, за чутками, провів ту половину не за воєнні заслуги, а за те, що колись мав… занадто теплі стосунки з її величністю. Так казали. Так шепотіли. Так переконували.

Королева ж заперечувала. Король — тим більше.

Але Ніколас…

Ніколас дуже схожий на мою матір.

Високий, світловолосий, з тією ж різкою лінією підборіддя і очима кольору крижаного ранку.

Ми з ним стоїмо поруч — і іноді навіть я ловлю себе на думці, що ми більше схожі один на одного, ніж я — на батька.

Та попри всі чутки я ніколи не сумнівався в одному: між нами дружба. Справжня.

Він виріс при дворі. Король, попри все, не відправив його з батьком. Королева ставилася до нього… дуже тепло. І ніколи цього не приховувала.

Анна звертає до квітів. Здається, хоче зірвати троянду. Лілі поспішає до неї, щось розповідає. А я можу відійти на кілька кроків до друзів і нарешті трохи зітхнути.

— Як перша прогулянка з нареченою? — усміхається Ніколас, нахабно зазираючи мені в обличчя.

— Прекрасно, — сухо кажу я.

— А виглядаєш, ніби хочеш утекти, — додає він і підморгує Анні.

От чорт.

Анна стримує усмішку, і мені це не подобається. Їй не повинно подобатися, як він підморгує. А мені… повинно бути байдуже.

— Ми не заважаємо? — долучається ще один із друзів, сержант Гаррет.

— Якщо заважаєте, Філіп усе одно не скаже, — жартує Ніколас.

Я змирливо видихаю — з цим натовпом сперечатися марно. Вони вміють мене дратувати, як ніхто інший у цьому королівстві.

— Зумів поладнати з нею? Вчорашній вечір… минув не дуже, — знову тихо каже Нік. Я зітхаю.

Дивлюся на Анну — і бачу, як її погляд ковзає до до Кетрін. Вона навіть не вдає, що слухає щебет Ліліани.

— Вона не згодна підкорюватися. Навіщо мені наречена, з якою я не можу поладнати? — пошепки відповідаю.

— А ти пробував? — хмикає він.

Тут є про що подумати.

— Маєш чарівну свиту, — зауважує хтось із друзів. — Оця, руденька, здається, залицялася до князя минулого сезону…

— А оця… — Гаррет киває на Лілі. — Мабуть, найвродливіша у всьому Леонтайні.

— А чому Кетрін тут? — тихо питає Нік. Я зітхаю знову.

— Не питай.

— Твої плани щодо неї не змінилися?

І саме в той момент Анна повертається до нас. Вона не може нас чути, проте напевно відчуває, яке важливе питання прозвучало.

— Ні, — кажу чітко. І завмираю.

Анна підходить до нас. Кладе руку, на якій сяє заручальний візерунок, мені на плече.

— Ви познайомите мене зі своїми друзями, мій принце? А то нечесно, що ви з моїми новими подругами так близько знайомі. Хочу виправити цю досадну помилку.

Її голос — рівний, але колючий. Погляд повний лукавства. А слова… вони звучать з відчутним натяком. І коли Анна починає щебетати з хлопцями, так щиро і тепло, я відчуваю, як у глибині душі з’являються іскорки невдоволення.