Глава 12. Анна

Кроки дівчат лунають легко, майже невагомо — ніби вони створені не для того, щоб ступати по землі, а ковзати по ній. Я повертаюся на звук і бачу чотирьох юних жінок, що прямують до нас, тримаючись урочисто, але з помітним хвилюванням у поглядах.

Перша виходить наперед — темноволоса, струнка, з косою, заплетеною так щільно й рівно, що жодна пасмочка не вибивається. Очі — карі, уважні, майже пильні, з теплом, яке трохи заспокоює.

— Ваша Високосте, ми ваші фрейліни. Від сьогодні ми будемо супроводжувати вас всюди і допомагати в усьому. Дозвольте відрекомендуватися, — вона робить граційний, добре вивчений реверанс. — Я Айві, старша з вашого почту. Від сьогодні я відповідальна за ваші справи та ваш комфорт.

Голос спокійний, тихий, але відчувається твердість. Це та дівчина, яка завжди тримається правил — і буде тримати й мене, якщо знадобиться.

Друга виступає поруч із нею. Світловолоса, з м’якими рисами, круглими очима кольору весняного неба. Її усмішка — сором’язлива, дещо збентежена, але щира.

— Я Ліліана, Ваша Високосте. Але ви можете називати мене Лілі. Я… дуже щаслива служити вам.

Вона робить такий глибокий реверанс, що здається, ось-ось упаде. Мила. Наче та, що розчулиться від компліменту і обійме першу-ліпшу собачку в саду.

Третя — зовсім інша. Струнка, з рудим волоссям, яке зібране в низький хвіст, але полум’яні пасма все одно вибиваються, створюючи враження, ніби голова її оточена м’яким сяйвом. Очі — зелені, хитрі й лукаві.

— Мене звати Елвіна, Ваша Високосте. Сподіваюся, я зумію розвеселити вас навіть у найскладніші дні.

Судячи зі смуглявих веснянок на носі й того, як вона оцінює мене поглядом, Елвіна — та, що першою скаже правду і останньою утримається від гострого жарту.

Я вже думаю, що бачу всіх, коли четверта постає з-за спин інших… і повітря в мені стискається.

Кетрін.

Вона з’являється, мов тінь, яка нарешті вирішила вийти на світло. Висока, тонка, з ідеальною поставою, яка робить її схожою на лебідь серед каченят. Волосся — м’які золотисті хвилі, закріплені шпильками з перлами, що сяють на сонці. Обличчя — ніжне, аристократичне, з ледь помітною посмішкою, що могла б здатися скромною… якби не той погляд.

Блакитні очі, прохолодні, спокійні — і спрямовані зовсім не на мене.

На Філіпа.

Лише на нього.

А потім, повільно, наче через силу, вона переводить погляд на мене й робить найніжніший реверанс із усіх.

— Маркіза Кетрін Делайє, Ваша Високосте. Для мене велика честь бути вашою фрейліною.

Голос м’який, рівний. Без єдиної вади. Наче вона тренувала цю фразу не один рік.

"Звісно", хочеться сказати. "Ти б радше була поруч з ним".

Я вимушено всміхаюся.

— Рада знайомству з вами.

Та в грудях у мене щось важко повільно стискається.

Бо як би ввічливо вона не стояла, як би м’яко не всміхалася, у кожному її русі я бачу попередження.

Ось вона — та, хто мав би стати принцесою Леонтайну. Та, кого хотів Філіп. Та, хто не збирається просто так здаватися.

Фрейліни ступають за нами, тримаючи дистанцію, щоб не заважати нашій із Філіпом розмові — тихо, вишукано, але кожен їхній крок нагадує мені: у цьому палаці я не лише наречена. Я — чужинка, за якою дуже уважно спостерігають. А Кетрін… Кетрін — спостерігає найбільше.

Після кількох хвилин мовчанки я не витримую:

— Не занадто пристойно з вашого боку так… уважно розглядати моїх фрейлін, мій принце.

Філіп зупиняється. Повертає голову до мене. Його очі блимають небезпечним вогником.

— Це… — він робить паузу. — ревнощі?

Я вдихаю різко.

— Що? Ні! Це здоровий глузд і правила пристойності!

— Звучить як ревнощі, — повторює він спокійно, навіть трохи задоволено.

— Ви б краще обережніше розглядали, хто на кого дивиться, — шиплю я.

— О, я бачу чудово, — відповідає з легкою усмішкою. — І бачу, що моя наречена вже втратила сон через одну маркізу.

Я відступаю на півкроку, піднімаю підборіддя.

— Краще через неї втрачу сон я, аніж ти.

— А це вже точно ревнощі.

Я придушую бажання вдарити його чимось. Бажано важким.

— Я б мала причини ревнувати, якби ти був мені хоча б приємним. Все, що ти демонструєш, відколи я тут, це суцільна зневага. Якби була моя воля, моєї ноги тут би не було. Але я тут. І ти теж. Ми не зможемо уникнути цього клятого шлюбу. І все, про що я тебе прошу — це пристойність. Продовжиш ганьбити мене, роздягаючи поглядом мою фрейліну перед моїми очима, я тобі покажу, що зі мною краще не жартувати.

— Я тебе розумію. При тобі більше не буду, — він робить маленький крок до мене — зовсім крихітний, але від нього мене накриває хвилею злості і… чогось надто теплого.

— Тобі не варто боятися Кетрін, — шепоче він. — Твоє місце ніхто не займе, Анно.

— Я не боюся ні Кетрін, ні тебе, — відрізаю я твердо.

Він усміхається. Самовпевнено. Нахабно. Наче виграв у якомусь бою, про який я не знала.

— Подивимось, — тихо каже він і простягає руку. — Підемо далі, принцесо.

Я вкладаю свою долоню в його — але роблю це так, ніби цим жестом викликаю його на дуель.

Бо якщо він хоче гри — то я теж у неї граю. І перемагати я вмію.