Глава 11. Анна

Ніч у палаці виявляється не тишею, а випробуванням. Я лежу в розкішному ліжку з балдахіном, занурена в шовки й пухкі подушки, але сон обходить мене стороною. Варто заплющити очі — і бачу її.

Кетрін.

Її довгу шию. Її тонку усмішку. Її погляд, яким вона ковзнула по мені, перш ніж повернутися до Філіпа.

Я перевертаюся на бік. Потім на інший. Пальцями чіпляю край ковдри, намагаючись стерти з пам’яті її образ. Та марно. Дратує не те, що вона красива — я не змагаюсь у конкурсах краси. Дратує те, що вона — бажана. Що вона очевидна. І що Філіп… дивився на неї так, ніби зовсім нещодавно мріяв називати її своєю нареченою.

— Дурниці, — шепочу сама собі. — Мені не має бути до цього жодного діла.

Але від того не легше. Сон зрештою накриває мене лише під ранок, важкий, короткий і повний уривчастих думок.

Прокидаюся від тихих кроків.

— Ваша Високосте? Час прокидатися, — лагідно каже Дора.

За нею заходять Меріл і Лола. Вони діють злагоджено: одна відкриває штори, впускаючи до кімнати золотистий ранковий світ, інша приносить вбрання, третя подає воду для вмивання. Порядок, якого я не звикла, але… приємний.

— Ви добре спали? — питає Меріл.

— Прекрасно, — брешу майстерно.

Бо що мені казати? Що я годинами думала про принца, з яким не хочу бути, і про жінку, яка йому явно більше до душі?

Хай там як, служниці вправно приводять мене до ладу: укладають волосся ніжними хвилями, кріплять легку прикрасу, натягують сукню персикового кольору з золотою вишивкою. Магія матеріалу ніжно холодить шкіру — королівський двір носить тканини, що самі пристосовуються до тіла.

І все ж… навіть чарівні нитки не можуть приховати темних кіл під очима.

— Доро, ти ж знаєш усі придворні плітки, правда? — питаю тихо.

— Що вас цікавить, моя леді? — служниця жвавішає.

— Що пов’язує Філіпа і маркізу Кетрін? — питаю прямо. Дівчата переглядаються трохи нервово. Дора ховає погляд, але все ж відповідає:

— Принц просив дозволу їх величностей одружитися з нею. Вони не дозволили. 

— Он як? — настрій опускається ще сильніше. Вона не просто подруга дитинства, вона його кохана. Ось чому він такий холодний зі мною. Він закоханий у іншу. Я — завада на їх шляху.

— Кажуть, вона претендує на роль фаворитки… — тоненьким голосом каже Лола.

— Припини! Це тобі сам принц сказав? Не розповідай її високості цих дурниць! Нічого подібного нема! — бурчить на неї Дора. Вона боїться мене засмучувати. Але краще засмутитися, проте знати правду.

— Все добре, дівчата. Я зрозуміла, — кажу тихо.

До сніданку я входжу впевнено й рівно, як належить майбутній королеві. За столом уже сидять король, королева і… Філіп. Він підводиться, допомагає мені сісти і повертається до тарілки. Ввічливий, але холодний.

— Сподіваюся, ви гарно відпочили, Анно, — каже королева, оцінюючи мене поглядом, що бачить усе, навіть якщо я цього не хочу.

— Так, ваша величносте. Дякую.

Король схвально киває і переходить до своїх документів, які читає навіть за столом. Королева ж — ні, вона любить розмовляти.

— Які у вас на сьогодні плани, люба?

Я роблю ковток чаю і намагаюся звучати легко:

— Мені б хотілося прогулятися в саду. Як на мене, це чудовий спосіб почати день.

— Прекрасна ідея, — з милою усмішкою каже королева, а тоді поволі повертає голову до Філіпа. — А ти, сину, не складеш їй компанію?

Філіп майже давиться своїм напоєм.

— Ваша величносте, у мене сьогодні не один десяток…

— Сину, — повторює вона солодко, але так, що в її тоні чути цілком реальну владу. — Ти. Складеш. Їй. Компанію. Справи можуть зачекати.

Філіп зціплює зуби, кидає погляд у мій бік — наче це я спланувала його катування.

— З радістю, — вимовляє він так, ніби його прокляли.

Сад виявляється величезним: фонтани, арки, клумби, мов із картин. А ще відчувається легка магія — рослини тут квітнуть довше, пахнуть сильніше, і навіть вітер ніби несе аромат свіжих листків.

Філіп іде поруч, руки за спиною, такий же мовчазний і нестерпно гордий, як і на балі.

Мовчанка між нами — натягнута, холодна.

— Якщо ви сильно зайняті, можете йти. Я скажу королеві, що ви зі мною гуляли, — врешті видаю я.

— Люб’язно, Анно, але брехати не найкраща манера, — холодно відповідає він.

А тоді…

— Ваша Високосте! — звучить позаду голос.