Глава 10. Філіп

Я завжди вмів дратувати своїх батьків однією лише усмішкою. Сьогодні ж я вирішую зробити це демонстративно — підходжу до Кетрін. Не тому, що я прагну її уваги, а щоб показати батькам: навіть якщо вони змусили мене одружитися з Анною, керувати мною вони не будуть.

Кетрін уміло грає свою роль. Вишукана, гостра на язик, вона вдає, ніби не помічає мого виклику. Та варто їй кинути один-єдиний погляд у бік Анни, щоб я зрозумів — вона нервує значно більше, ніж показує це. Втім, нічого іншого я не очікував. Саме Кетрін мала стати моєю дружиною, якби їх величності дозволили мені з нею одружитися. При теперішньому розкладі їй світить лише роль фаворитки і вона запевняла мене, що заради кохання згодна й на це. Так би воно й було, якби зі мною приїхала Сильвія. Але Анна… Анна інша. І хоч як би абсурдно це не звучало, я сумніваюся, що тримати в палаці фаворитку під носом Анни безпечно. Саме тому її треба підкорити, присадити, навчити гарних манер. І врешті якось домовитися. Мені не потрібно, щоб вона все життя демонструвала характер і створювала мені проблеми.

— Твоя наречена, здається, чудово проводить час і без тебе, — каже Кетрін солодкувато. — Можливо, це навіть краще. Не заважатиме нам.

Справді… Анна зовсім не виглядає засмученою. Більше того — вона сміється. Вільно. Голосно. Так, наче й не помітила, що я демонстративно йду до іншої жінки перед усіма. Замість того, щоб розгубитися, ревнувати чи хоч якось реагувати, вона оточує себе чоловіками й бере вечір у свої руки.

Це мене зачіпає. Гостро й боляче, наче хтось вдаряє по самолюбству.

Я планував інакше. Хотів посадити її на місце. Дати зрозуміти, що вона не може поводитись так зухвало зі мною. Хотів, щоб вона відчула — вона тут лише тому, що так вирішили мої батьки. Не більше.

Але Анна… Анна грає в зовсім іншу гру. І робить це занадто вправно.

Я спостерігаю за нею майже весь вечір, ховаючись за усмішкою. Кетрін щось говорить, кокетує, робить свої тонкі натяки, але я ловлю себе на тому, що слухаю не її — а той дзвінкий сміх, який щоразу прорізає простір. Її сміх.

Врешті я не витримую.

Коли оркестр грає повільнішу мелодію, я наближаюся до Анни. На її обличчі немає ані краплі здивування — ніби вона очікує цього з самого початку.

— Ви вирішили згадати, що ми заручені? — кидає вона, перш ніж я встигаю щось сказати.

— Я вирішую поговорити, — відповідаю я сухо й простягаю руку. Вона приймає її, але не підкоряється — її долоня впевненої жінки, а не покірної нареченої.

Ми робимо кілька кроків у танці, і я починаю саме з того, чого від себе очікую:

— Виглядає відверто непристойно. Ти проводиш весь вечір у компанії чоловіків, тоді як…

— Як ваша високість демонстративно йде до іншої? — перебиває вона, дивлячись просто в очі. Без тіні страху. — Я звикла бути в чоловічому товаристві. І якщо ви хочете, щоб я була в вашому, то будьте достатньо цікавим, щоб я сама цього хотіла.

Слова влучають прямо в мене — як стріла. Зухвало. Нахабно. Небезпечно чесно.

Навіть захопливо від сміливості.

Але здебільшого — дратівливо до неможливості.

Я не зустрічав жодної жінки, яка дозволяла собі говорити зі мною так. Жодної, хто не прагнув догодити. Хто не боїться моєї думки. Хто не намагається здобути увагу чи прихильність.

Анна ж, здається, не прагне нічого з цього.

— Ти себе чуєш? — питаю різко.

— В мене прекрасний і слух, і зір. Сподіваюся, у вас теж, мій принце. І тому з усією відповідальністю заявляю, якщо ви не зміните свою тактику поведінки, побачите і почуєте ще не таке.

Це вже виклик. Обережно, дівчинко.

— Хочете воювати, принцесо? — питаю тихо, майже пошепки. 

— Краще загинути в боротьбі, аніж вічно скніти в полоні, — на одному видиху промовляє вона і майже затримує дихання, коли в фігурі танцю я притискаю її до себе ближче, аніж належить.

— Ти не в полоні, — зауважую я.

— Хіба? — усміхається сумно.

Не збираюся відповідати та й танець завершується. Так, вона теж не хотіла династичного шлюбу. Я теж не хотів його. Все вирішили за вас, але тепер розгрібати саме нам.

Веду її за руку до своєї родини і більше не покидаю до завершення вечора, бо ми і так гарно розважили придворних. Проте і розмова не йде.

Коли бал добігає кінця, я все ж проводжу її до покоїв. Це швидше питання честі, ніж бажання. Але коли ми зупиняємося біля дверей, вона легенько всміхається — так, ніби знає про мене те, чого я сам ще не визнаю.

— Гарної ночі, ваше високосте, — каже вона. — Сподіваюсь, наступного разу ви оберете стратегію, яка матиме більше сенсу.

І зачиняє двері перед моїм носом.

Я залишаюся стояти в коридорі, з кулаками, мимоволі напруженими від злості… і чогось іншого. Чогось, що надто сильно скидається на цікавість.

Анна не така, як усі.

І саме тому я не можу викинути її з голови.