Глава 8. Анна

Решту дня я проводжу в приготуваннях до свята. Коли мені приносять сукню, виявляється, що вона все ще трохи довга. Однак не настільки, щоб це стало проблемою — просто доведеться трохи підтримувати поділ, коли танцюватиму. Не біда.

Служниці укладають мені волосся, прикріплюють діадему, і, щоб вона трималася рівно, торкаються до неї тонким срібним жезлом — магічна прикраса лагідно підсвічується зсередини, гармонізуючись із моєю аурою. Відчуваю легке тепло на скронях — знак, що чар тримається правильно. Коли всі приготування завершені, я вирушаю до святкової зали.

Музика вже лунає, запрошуючи гостей до палацу. Мені лишається спуститися сходами і пройти хол, щоб уперше постати перед десятками цікавих очей. Майбутня королева… Хоч би не зганьбитися! Головне не...

Ай!

Тканина сукні таки потрапляє мені під ноги — я наступаю на неї черевичком і безславно злітаю зі сходів, гепаючись просто на підлогу. Запікають руки й коліна, а поділ сукні з розмахом накриває мене з головою, приховуючи розпашіле обличчя, зате повністю оголюючи ноги… можливо, навіть вище.

— Ефектно, — долинає зверху насмішливий голос.

«Як там хоч сидять на мені панталони?» — перша думка. Друга: «Прокляття. Чому це обов’язково має бути Філіп?!».

— Ти там жива? — чую його кроки. Принц спускається до мене, і хоч як би мені хотілося зараз провалитися під землю, як істинна леді мушу триматися.

Зібравши волю в кулак, я вибираюся з-під сукні, вирівнююся ще до того, як він подасть руку. Ігноруючи печіння на долонях, розправляю сукню, поправляю діадему, набираю повні легені повітря й повертаюся до нього.

— Ви щось казали?

 — Ти вирішила перейти до зброї й почати зваблення? Віддам тобі належне — такої картини я ще не бачив. Проте дарма ти так швидко встала, я не встиг роздивитися, — він ледь стримує сміх. Я ж усіма силами намагаюся не показати, як мені соромно.

 — Не все одразу, мій принц. Хорошого — по-трохи, — бурчу я.

— Ти то хоч йти зможеш? — у його голосі з’являється ледь вловима нотка співчуття. Може, мені здалося.

Коліна болять нестерпно — я фактично приземлилася на них, а жорстка тканина сукні зовсім не зм’якшила удар. Пробую зробити крок — боляче, але терпимо. Добре, що впала лише з двох останніх сходинок.

— Зможу, — кажу, хоча в горлі пече від бажання заплакати.

 — Прошу руку, — він простягає долоню. Я вагаюся, але тікати світ за очі не маю права.

 — Не бійся, не вкушу, — каже він і сам бере мою руку, вкладаючи її в згин свого ліктя. Його шкіра гаряча, і я раптом відчуваю слабке поколювання — магія реагує. Дотик наших аур знову створює ледь помітний золотий відблиск, який швидко гасне. — Сподіваюся, радувати такими спектаклями ти плануєш лише мене, а не всіх моїх підданих. Краще тримайся за мене — можливо, так ми обійдемося без курйозів.

 — Так, мій принце, — збираю всю свою витримку й чарівно усміхаюся. Байдуже, що він кепкує. Байдуже, що мене принизили. Я мушу виглядати гідно. Врешті-решт, я наречена чи хто?

— Це ж треба, ти навіть можеш поводитися тихо. Чи це захисна реакція після стресу, яка скоро мине? — він знову насміхається.

 — Дізнаєтеся з часом, мій принце. У вас ще життя попереду, щоб вивчити мій характер.

 — А я саме складав плани на наступні десять років, — відповідає він. — Скажу помічнику, щоб додав у розпорядок дня урок із вивчення характеру дружини.

Ще одна шпилька. І це він — той «добрий і романтичний», про якого мені співала його мати? Королева, певно, щось переплутала.

Врешті лакеї розчиняють перед нами двері, і ми впевнено входимо всередину під гучний голос церемоніймейстера:

 — Увага! Його Високість, принц престолу Філіп, і Її Високість, принцеса Анна Глостерширська!

Усі обертаються, і я відчуваю, як магія залу оживає — під куполом мерехтять крихітні світлячки, стародавні вогники, що спалахують лише при появі наречених. Вони вітають нас, а я, попри біль і сором, тримаю голову високо. Якщо вже впасти — то з гідністю.