Глава 7. Анна

— Мілорде! — кричу йому вслід. Він зупиняється, повільно обертається й пильно дивиться мені в обличчя.

 — Слухаю.

 — Це правда?

 — Що саме? — дивується він.

 — Що я матиму все, що мені потрібно? — усміхаюся я. Він розводить руками.

 — Я — майбутній король, Анно. У моєї дружини буде все, що вона забажає. Я не скнара, коли не маю причини бути нею.

 — Чудово, — я швидко долаю відстань між нами і стаю зовсім близько, вдивляючись у його очі. Він марно намагається приховати здивування.

 — Добре, що ми це уточнили. Тому що є дещо, чим я хочу володіти.

 — І що це? — питає він. Я лукаво усміхаюся і легко торкаюся пальцем його грудей.

 — Ось ця кам’яна стіна.

 — Я? — він втрачає свою холодну маску і навіть трохи розгублюється. — Ти мною хочеш володіти?

 — Ти ж сам сказав, що в твоєї дружини буде все. Чому ти вирішив, що мене влаштує чекати, коли ти згадаєш про дружину або коли виникне потреба в… як ти сказав… зачатті спадкоємців? Можливо, таку долю ти готував Сильвії, але я — не вона. Я завжди отримую все, не задовольняючись малим, — кажу йому спокійно, хоч усередині мене вирує буря.

На мить між нами знову спалахує ледь помітне золоте сяйво — відлуння магічного зв’язку, який виникає між нареченими після перевірки. Мабуть, наші аури не надто хочуть слухатися наказів господарів.

 — Ан... — він, певно, хоче щось сказати, але я вирішую посилити ефект і прикладаю пальчик до його вуст.

 — Позбав мене цієї прекрасної можливості слухати ще одну порцію твоїх пренудних нотацій. Прибережи думку для вечора. Нам же треба буде про щось поговорити, хоч би для людського ока. А поки я дуже втомилася і волію відпочити. На все добре, мій принце, — демонстративно вклоняюся й швидко заходжу в покої.

Серце б’ється, мов скажене. Я прихиляюся до дверей і намагаюся усвідомити, що саме щойно сталося. Здається, я хотіла дати відсіч і показати, що на мене його влада не поширюється. Та тепер мені ніяково. Адже це він має залицятися до мене, а не навпаки. Ну, Філіпе… і за це ти мені відповіси!

Обіцяні служниці приходять майже одразу. А оскільки двері відчиняються назовні, а я досі до них притиснута, легко здогадатися, що стається далі — я вилітаю в коридор і безславно розпластуюся просто на мармуровій підлозі, просто під ноги клятому принцу. Якого дідька він досі тут?

 — Як мало часу пройшло від вашого фурору до фіаско, принцесо, — філософськи мовить він, хоч у голосі явно чуються смішинки. — Тобі допомогти?

 — Сама впораюся, — бурмочу я, задкуючи назад у кімнату, не наважуючись глянути на того насмішкуватого негідника.

Однак на цьому, звісно, все не завершується. Навпаки — здається, це лише початок.

 — Мене звати Дора, Ваша Високосте. Це Меріл і Лола. Ми ваші служниці, готові виконати будь-яке прохання, — говорить темноволоса найстарша серед дівчат камеристка. Інші дві вклоняються, мов підтверджуючи її слова.

 — Чудово. Розкладіть мої речі. І підготуйте сукню на бал, — наказую я.

 — Яку ви бажаєте одягнути сьогодні?

 — Зараз оберу, — відповідаю й підходжу до скрині. Я й гадки не маю, що саме пакувала Сильвія, але, як виявляється, її смак не підводить. Сукні — розкішні, гідні майбутньої королеви.

На сьогодні я обираю ту, що сяє, мов зоряне небо, — ніжно-блакитну, шовкову, вишиту сріблом і перлами. Коли торкаюся тканини, вона ледь вібрує — у Глостерширі майстрині часто вплітають у нитки краплі чарівної роси, щоб одяг носився легко й дарував власниці спокій.

 Одягаю сукню — і одразу згадую про зріст Сильвії. Щоб зробити кілька кроків, мушу піднімати поділ у руках. Тож про танці можна забути.

До мене відразу викликають придворну швачку. Та, оглянувши мене, лише зітхає.

 — При всьому бажанні, міледі, часу надто мало, щоб перешити сукню. Це треба повністю розпороти ось тут, відрізати зайве, а тоді заново з’єднати спідниці з корсетом. Це великий обсяг роботи.

 — І як мені бути? — питаю зі смутком.

 — Не хвилюйтеся. Ми не безсилі, — лагідно всміхається жінка. Вона схожа на класичну бабусю — огрядна, сивоволоса, з теплими очима. Від неї віє спокоєм, і в повітрі відчувається легке сяйво — побутова магія, якою володіють лише досвідчені майстрині. — Я підшию її ось тут спереду, трохи зачарую шов, і сукня стане коротшою. Ви зможете в ній вільно рухатися. А після балу я займуся вашим гардеробом.

 — Чудово, — з полегшенням кажу я.

Коли вона проводить пальцями по шовку, нитка сама змикається, лишаючи за собою тонкий срібний слід. Магія живе тут у кожному русі, навіть у простій голці. І, можливо, саме вона допоможе мені вижити серед цих кам’яних сердець.