Глава 6. Анна

Прощання з рідною домівкою відбувається дуже швидко й якось скомкано. Речі Сильвії завантажують в екіпаж, я обіймаю батьків і сестру. Встигаю побачитися з найстаршим братом Северусом (саме він колись займе трон у Глостерширі), який відбуває в дипломатичну місію й пропускає всі яскраві події мого життя. А потім сідаю в карету Її Величності Наталі — і ми вирушаємо.

Дорога триває чотири дні. На ніч ми зупиняємося в графствах, через які пролягла наша подорож. Господарі зустрічають нас із пошаною, готують розкішні бенкети й надають зручні кімнати для відпочинку. Вдень ми робимо лише короткі зупинки — поїсти овочі, приготовлені на вогні нашими слугами, і знову рушаємо далі.

 Моя майбутня свекруха без упину розмовляє зі мною, розповідаючи про Леонтайн, про мої майбутні обов’язки та про свого сина. З її уст Філіп видається ідеальним чоловіком: романтичним, добрим і хоробрим.

 Мені ж він здається зовсім іншим. Лише за ці чотири дні він майже не говорить до мене жодного слова — окрім звичайних придворних люб’язностей на кшталт “доброго ранку”, “смачного” та “гарної ночі”. Поводиться відсторонено й холодно.

І все ж, часом, коли карета здригається на камінні, я ловлю його погляд крізь шторку. У повітрі між нами бринить ледь відчутна іскра магії — слід тієї перевірки, яку ми пройшли перед від’їздом. Схоже, наші аури все ще пов’язані.

Я вже починаю думати, що річ справді у стані короля Джозефа, однак коли ми прибуваємо в Леонтайн, Його Величність зустрічає нас просто в саду. Він лише трохи блідий, проте аж ніяк не схожий на людину при смерті.

 — Невже це наша люба Сильвія? На портреті ви виглядали інакше. Однак я не розчарований. Навпаки — в живу ви набагато вродливіша. Філіпу пощастило, — на відміну від сина, монарх привітний і люб’язний. Його очі сяють теплом.

 — Вона не схожа на портрет, адже це не принцеса Сильвія. Перед вами її молодша сестра Анна. На принцес Глостерширу черга вибудувалася. Мені пощастило, що хоч одна з них виявилася не зарученою, — втручається Філіп. І ніби нічого образливого не каже, але в мені все всередині перевертається.

 — А мені дуже пощастило, що мілорд виявився неперебірливим і угоду між нашими королівствами буде укладено, а всіх зобов’язань дотримано. Запевняю вас, що я нічим не гірша за сестру, — кажу з гордо піднятою головою, дивлячись прямо в очі Філіпа. Той лише хмикає.

 — Я в цьому не сумніваюся.

 — Бачу, ви знайшли спільну мову. Це прекрасно. А зараз ласкаво прошу до палацу. На вас чекають покої, ванна та смачний стіл. Анно, на вашу честь сьогодні влаштуємо бал. Поки відпочивайте, а ввечері ми знову побачимося, — промовляє король.

Наталі й Джозеф прямують до палацу, а Філіпа просять провести мене до моїх покоїв. Він неохоче погоджується.

 — Що ж, Анно, не проти, якщо перейдемо на “ти”? Мені вже трохи набридли всі ці умовності й люб’язності, — промовляє він, петляючи довгими коридорами. Стіни тут дихають давньою магією — я чую, як у повітрі гуде сила, старі чари охорони палацу.

 — Буду лише рада, — усміхаюся я. Може, він нарешті змінить гнів на милість?

 — Чудово. Попереджаю одразу: ти станеш моєю дружиною, а це означає, що віднині ти в усьому слухатимешся мене. Вільні дні — у минулому. У тебе будуть обов’язки, і головний з них — народити спадкоємця. Цим ми займемося одразу після весілля. Поки ж тобі доведеться ознайомитися з життям при дворі. Будь ласка, спілкуйся виключно нашою мовою. Відтепер вона — твоя рідна. Поводься, як усі наші жінки: будь покірною та слухняною. Запитання є? — його голос твердий, як камінь. В мені все холоне.

 — В мене немає запитань, — заперечно хитаю головою.

 — Чудово, — каже він рівно. — Ось твої покої. Тут ти гостюватимеш до від’їзду додому, а потім ще тиждень перед весіллям, яке відбудеться восени. Гадаю, ці кімнати залишаться твоїми й після весілля. Я навідуватиму тебе тут для зачаття наших принців або принцес. Нема потреби жити разом. Думаю, так кожному з нас буде зручніше. Якщо тобі щось буде потрібно, в тебе буде власна свита. Служниці підійдуть за хвилину й виконають усі твої побажання. Якщо поводитимешся добре — матимеш усе, що забажаєш, — сказавши це, він повертається й іде. Карбує кроки, тримаючи руки за спиною — холодний, владний, мов вирізаний із криги.

Все розписав. Принизив мене, уточнивши, що навідуватиме лише для зачаття дітей. Фактично прямим текстом дав зрозуміти: я йому не потрібна. Якби плюнув в обличчя — було б легше.

 Я стискаю кулаки й відчуваю, як у повітрі довкола мене знову спалахує крихітний відблиск магії — мій гнів знаходить вихід. Ну, Філіпе… Ми ще подивимось, хто кого.