Глава 5. Анна

— Хоч скажи щось... Від учора не мовила й слова. Ти мене лякаєш, Анно, — Сильвія трясе мене за плечі і вимагає розмови, однак витрачати сили на пусту балаканину мені не хочеться.

 — А що казати? Я дуже рада за тебе. Те, що Вітольд повернувся...

 — Я не про Вітольда питаю тебе. Скажи, що ти думаєш про своє заміжжя і Філіпа? В мене враження, що я підставила тебе... — нила сестричка. Я глядаю на неї й усміхаюся.

 — Ти ніби дитина, чесне слово. Як ти маєш правити королівством, люба? Ти така добра і така наївна. Ти ж знаєш, що ні в чому не винна, правда? Та й я не скаржусь. Як би там не було, Філіп — чудова партія, — розумом я це усвідомлюю. Але серце моє тремтить від порожнечі. Варто згадати холодний пронизуючий погляд нареченого, як тілом починають блукати комарики. Мені страшно. Я зовсім не знаю, що на мене чекає.

 Я відчуваю, як у повітрі ледь відчутно бринить магія — нагадування про той дивний знак, що проблиснув на моєму зап’ясті під час ритуалу.

Розмову порушує стукіт у двері, а за мить до нас заходить слуга, що представляється особистим помічником принца з Леонтайну.

 — Ваша Високосте принцесо Анно, мілорд наказав передати вам, що ми відбуваємо в Леонтайн в обід. Будь ласка, не спізнюйтеся, — промовляє він.

 — Не спізнюватися, щоб встигнути попрощатися? — я нічого не розумію. Ні причини поспішного відбуття, ні сенсу цього прохання.

 — Ви їдете з нами, міледі. Як було домовлено раніше, наречена кронпринца має відправитися в Леонтайн, аби Його Величність король Джозеф благословив вас на шлюб, — від такої новини я мало не гепаюся на землю. Точно! Адже Сильвія дійсно готувалася в дорогу. Чорт!

 — Ваш король справді такий хворий, як про це говорять? — невже Філіп ось-ось стане монархом, а я — королевою? Взагалі не уявляю себе в цій ролі. Мене не готували до цього! Я мала вийти за герцога і звести виходи в світ до мінімуму. Не люблю всю цю показушність.

 — На це запитання вам краще відповість Його Високість, — вклонившись, лакей покидає мої покої.

 — Але я не готова! Треба поговорити з Філіпом і попросити дати мені хоча б день на збори. Він же мав ще погостювати при дворі, — промовляю я.

 — Правильно. Я піду з тобою і прослідкую, щоб ти хоч цього разу поводилася, як годиться. Май на увазі, я буду мовчати, а ти маєш справити гарне враження, — повчає зануда Сильвія.

Йдучи до свого нареченого, я думаю про його поведінку. Негарно, що він сам не виявив бажання побачитися зі мною, а всього лиш прислав слугу. Одразу ворожість.

 Принц знаходиться в компанії своїх друзів у саду. Це мене навіть втішає. Залишитися з ним один на один (сестра не рахується, вона обіцяла не втручатися) трохи ніяково чи що. Принаймні зараз, коли ми вперше бачимося після оголошення про заручини. Загалом я сподіваюся налагодити наші стосунки і трохи пом'якшити враження, яке в нього про мене склалося. Все ж нам доведеться жити разом. Нащо ворожнеча?

— Ваша Високосте! — дзвінко промовляю я, наблизившись до чоловіка. Коли ж він повертається до мене, я підходжу і, зробивши кніксен, з усмішкою промовляю: — Доброго ранку, мілорде.

 — Міледі, як приємно, коли ви здалека повідомляєте про своє прибуття, а не кидаєтеся з розгону. Невже ви полишили свою затію впасти на мене ще раз, але цього разу вже задушити? — в його очах зневажливі смішинки, а в голосі відчуваються нотки сарказму. Мені стає неприємно. Міг би й вдати, що забув про той інцидент. Я гордо піднімаю голову і розправляю плечі. Увімкнувся режим самозахисту.

 — Я переглянула свої плани стосовно вас, зважаючи на останні події.

 — Он як? Цікаво... Які ж тепер у вас плани?

 — Скажімо так, я не можу допустити, щоб моє королівство втратило всі ті вигідні угоди, які ми отримаємо в разі нашого з вами союзу. Ваша смерть мені не вигідна.

 — Розумію, — Філіп змірює мене поглядом, а потім сам собі усміхається. Його товариші з неприхованою цікавістю стежать за розмовою. — Бажаєте приєднатися до нас і погуляти разом? — запитує він.

 — Неодмінно, проте іншим разом. Я прийшла, аби уточнити. Мені сказали, ви їдете по обіді...

 — Ми їдемо. Якщо лише ви не передумали зберегти вигідні угоди, — він перекривлює мене, від чого стає ще більш неприємно.

 — Чому такий поспіх, можна спитати? — та все ж я тримаю себе в руках.

 — Спитати, звісно, можна. Але я не обіцяв звітувати перед вами, — ще одна грубість.

 — Однак, я не готувалася. Як ви знаєте, це мали бути не мої заручини.

 — Тонке зауваження. Я, авжеж, знаю про це, — йому пальця в рот не клади, бо відкусить руку. Він явно мене ненавидить і намагається це щоразу продемонструвати.

 — А тому мені потрібен час, щоб зібрати речі.

 — Навряд. В мене нема більше часу. Обов'язок кличе повертатися. Ви ж майбутня королева, Анно. Маєте вміти викручуватися з непередбачуваних ситуацій. Адже так? Ми відправляємося о півдні. Не спізнюйтеся. В Леонтайні найбільша чеснота леді — пунктуальність. Принцесо, — він награно вклонився і поцілував мою руку, відверто знущаючись, — не можу дочекатися нашої наступної зустрічі.

Я просто палахкочу обуренням. Його силует вже ховається за фонтаном, а я все ще стою на місці, шалено розгнівана таким ставленням. А тоді різко розвертаюся і швидко йду до палацу, не припиняючи бубоніти собі під носа:

 — Ну то в Леонтайні і шукай собі наречену! Королівський самодур! Індик напищений! Ненавиджу!

 — Анно, заспокойся! Певно, в короля погіршився стан, тому він поспішає. Я ж готувалася в дорогу. Візьмеш мої речі, — заспокійливо щебечуть Сильвія, намагаючись мене наздогнати.

 — Але ти вища за мене! — хмикаю я. — Я в твоїх сукнях заплутаюся!

 — Їх перешиють під тебе вже на місці. Заспокойся, прошу.

 — Тепер ти бачиш, від якого лиха вберегла тебе доля? Він же просто нестерпний! Я хотіла по-хорошому — бачить Бог! Але він ще знущається! Не схоже на сина, в якого батько вмирає. Ясно ж, що переніс дату від'їзду, аби мене підставити! Тепер хай начувається! Присягаюся тобі, сестро, не пройде й пів року, як він буде переді мною стояти на колінах! Тепер в Леонтайні буде нова влада! Я!